— До чого ти ведеш? — не зрозумів Арудж.
— До того, брате, що вони сильніші. І зустрітися з ними вічі у вічі означає смерть. Ти знаєш, я не боюся і завжди піду за тобою, але… Навіть вони, маючи усе це, наважилися на угоду з еміром, бо, крім сили, воюють ще й розумом. Нам також потрібен союзник. І якщо його нема на заході, треба шукати там, де сходить сонце.
Арудж мовчки дивився на брата, намагаючись зрозуміти перебіг його думок.
— Ми можемо захопити Аль-Джазаїр, але навряд чи втримаємо його, коли припливуть галеони. Тому, щойно ставши його правителем, ти мусиш відплисти до Порти і присягнути на вірність султану османів. Вони давно поклали око на Магрибське узбережжя, але воюють із невірними на півночі. Ти зробиш це за них. І нехай Аль-Джазаїр належить султанові Селіму. Він зробить тебе намісником.
— Ніколи! — не дослухав Арудж. — Нехай османський султан сам захоплює собі землі! Ти, брате мій, осел, бо слухаєш ослів! Ніколи реїси Аруджа не ходитимуть під чужим прапором, навіть якщо доведеться скласти голову…
— Нехай так, — уклонився Хизир. — На все воля Аллаха. Я однаково піду за тобою. Але… Ти ще не зрозумів цього, брате. Одне — грабувати невірних. І зовсім інше — воювати з ними.
Абу Хашир ібн Махді переживав тяжкі часи. Неспокій та розбрат надовго оселилися у Тлемсені. Іноді здавалося — вони прийшли разом з іспанцями. Та коли мудрець сідав за свою книгу і брався до писання, розумів — ні. Невірні були наслідком. Недуг чіпляється лише до ослабленої та виснаженої людини. Те саме відбувалося з усім халіфатом, колись міцним та могутнім.
Стародавні мудреці казали, що риба завжди починає псуватися з голови. І то дуже точно. Еміри не ладили між собою, гаючи життя у розкоші та розвагах. Магриб занепадав від Аль-Мамлаку на заході, де у берег вчепилися невірні, яких звали португезами, до Тунісси на сході, куди поки що не сягала влада іспанського короля, проте на ці землі дедалі більше зазіхали османи. Правитель Тлемсени Абу Абдал Мухаммад остаточно схилив голову перед Фердинандом і радів, що влада християн обмежується кількома фортецями на узбережжі. Кардинал Хіменес не збрехав — їм справді не треба було піску.
Золото еміра, яке народжувалося у печах, що створив Абу Хашир, поверталося назад усе меншою часткою, що не дозволяло наймати нових ремісників та слуг, шукати тлумачів для перекладання чужоземних книг, ладнати каравани до Аравії у пошуках усього того, від чого залежить процвітання країни. Повелителя Тлемсени цікавили тепер лише золото і пахощі. Від часу візиту Абу Абдала до двору короля християн ця потреба зросла, і головний мудрець та вчений упав у немилість.
Позбавлений засобів, ібн Махді дедалі частіше займався літописом, адже сидіти, склавши руки, не міг. Саме у такі часи надходили глибокі думки, якими, він сподівався, колись скористаються ті, хто прийде слідом за ним служити Аллаху.
Книга історії Магрибу забирала багато часу, а емір не схвалював ані її написання, ані поїздок Абу Хашира як на захід, так і особливо на схід, переживаючи, що там знайдуться охочі залишити мудреця у себе. Сам емір дедалі більше нагадував свою країну. Він захирів, і все частіше у палац привозили мудреців, яким так і не вдалося вилікувати правителя. Абу Абдал Мухаммад помер, а суперництво за владу розгорілося між його молодшим братом Заян-Ахмадом та емом Абу Хамму. Заян-Ахмад обрав союз із реїсами, Абу Хамму поквапився підтвердити вірність Тлемсени новому королю християн Карлові Габсбурґу, який сів на троні після смерті Фердинанда. Захоплені іспанцями Вахран і Аль-Кебір виявилися ближче, тому Абу Хамму Ахмад переміг.
У володіннях Абу Хашира не змінилося майже нічого. Лук’ян тепер постійно перебував при ібн Махді, залишаючись його правою рукою у багатьох справах. Більше того, мудрець ділився з ним думками. Втім, отих, що найбільше турбували вченого, Лук’ян не сприймав. Це здавалося для нього чимось віддаленим і не надто суттєвим. Діставшись до серцевини справжнього раю, він, наче жмут сухої трави, вбирав у себе вологу знань, намагаючись схопити усе.
Не раз тримав у руках золото, після печі ще тепле. І блискучий метал, здатний робити усе на цьому світі, не викликав здригання. Руки тремтіли від торкання до книг, до яких тепер у нього був необмежений доступ. А призначення головним тлумачем із грецької мови підносило у власному сприйнятті до величини еміра. Ще дрібніше починало тремтіти усе тіло від торкання до невідомого, хоча його залишалося тут усе менше й менше. Так було, коли хлопець оволодів таємницею виготовлення пахощів, де вода здатна перетворюватися на пару, забираючи зі собою запах пелюстків, або сонячного годинника, який тінями на землі міг показати не лише годину дня, а й сам день та пору року.