Це було чарівне царство, якого не мало б існувати взагалі. Одначе, торкаючись будь-якої таємниці, перший слуга Абу Хашира — Лукані не зупинявся суто на ній, намагаючись «влізти» ще глибше. Так у виробництві парфумів для нього відкрилася ще важливіша річ, адже те саме явище відбувається навколо, тому хмари є випаруваною водою з моря, яку жене вітер. Коли стає холодно, вона, спочатку невидима, збирається у великі краплі та стікає назад на землю, і дощ також має запах.
А сонячний годинник, котрий Лук’ян доглядав майже рік, змусив його прочитати усю книгу стародавнього мудреця Аль-Біруні, зрозумівши до кінця, як Земля обертається навколо Сонця і кругом себе. Тепер він міг би сам збудувати подібний годинник, на створення якого ібн Махді витратив п’ять років.
Лук’ян готовий був цілувати ноги мудрецеві та працювати день і ніч, аби вивчати щось нове, чого тут залишалося ще багато. За ці роки він навчив кількох хлопчиків служити у шатранджі, а новий емір вимагав його особистої присутності лише у дні великих свят або зустрічей із важливими гостями. Справою Лукані вже не було носіння фігур. Він стояв по ліву руку від володаря поруч із хворим Масумом Хіді, якого уже не тримали ноги. Знавця шатранджу приносили слуги Абу Хамму. І кожного разу, коли це ставалося, він із тривогою думав про те, що коли цей мудрець помре, емір забагне зробити його, Лук’яна, головним розпорядником та знавцем шатранджу. Шатрандж також був чарівним царством, але якимось мертвим, закритим у чотирьох стінах, іграшковим. Його ж тягло туди, де нема меж.
Біда прийшла зовсім з іншого боку. Однієї зими, коли іспанські галеони відпливли до християнських берегів, повстав Аль-Джазаїр. Салаїм ат-Тумі, його правитель, таки здійснив свої наміри, скориставшись невдоволенням городян, які не позбулися повністю реїських набігів, натомість отримали нові податки, бо емір Абу Хамму Ахмад, як і його попередник, справно возив данину невірним. Ат-Тумі, піднявши городян та бедуїнів, уклав угоду з ватажком реїсів, і невдовзі кривавий Арудж увійшов до Аль-Джазаїру, звівши його на трон, а незабаром позбавив голови, прибравши владу до власних рук.
Абу Хашир жахався, описуючи події, про які розповідали ті, хто втікав до Тлемсени. Лук’ян у такі часи завжди був поруч, адже писав разом із мудрецем. Одну книгу легко знищити або вкрасти. Вона може згоріти. Тоді разом із нею пропаде зміст. Якщо ж таких книг дві, зміст утратити важче.
Новий емір Абу Хамму Ахмад також не наважився виступити проти непокірних і чекав весни, коли припливуть галеони. Він лише спромігся надіслати звістку до кардинала Хіменеса, не підозрюючи про його смерть. Коли ж на Магрибі остаточно стало відомо про зміну володаря у невірних, смута здійнялася не лише у Тлемсені. Піддані еміра не бажали більше платити данину, адже зі смертю короля християн померли і їхні зобов’язання перед ним. І тоді Арудж прийшов сам.
Тлемсену охопив жах. Навколо було суцільне пе́кло. Кругом горіло, погроми відбувалися скрізь, прибічників еміра вішали і топили у морі. Непокірні вдерлися і до володінь вченого, й Абу Хашир якимось дивом устиг заховати обидві недописані книги. Сам Хамму Ахмад знайшов прихисток у володіннях західних сусідів, куди рука Арудж-реїса не простяглася. Гармидер тривав до самого літа. А коли припливли галеони християн, що їх надіслав новий король Карл, якого таки встиг звести перед смертю на трон всюдисущий кардинал Хіменес, почалася справжня війна.
Тлемсена здалася без бою, й Абу Хамму Ахмад, знову посівши своє місце, набрав військо з бедуїнів та повів на Аль-Джазаїр суходолом. Галеони ж християн рушили морем уздовж берега в тому ж напрямку. Біда відступила, й Абу Хашир дістав зі сховищ обидві книги. Тепер його думки все менше займали науки. Адже навколо сталося надто багато подій, і пам’ять про них потрібно було в ім’я всемогутнього Аллаха зберегти для нащадків.
Загін вершників розтягнувся по вибитій дорозі, на яку сідала ріденька мрячка. Болото розліталося з-під копит. Щоразу на перехресті вони зупинялися, обираючи подальший шлях. Власне, обирав переважно один із них. Кремезний молодий чолов’яга, руки якого були зв’язані за спиною, а поводдя його коня утримував інший воїн, подовгу розглядався перед тим, як ламаною мовою фризів указати подальший напрямок.
Кунрад давав знак, і лавина вершників спрямовувалася туди. Блукання тривало другий день поспіль. Споруда, на яку зрештою виїхав загін, була дамбою, вище якої простягалася заболочена місцина. Біля шлюзів чатували озброєні воїни у схожому вбранні.