Відкинувшись на стіну, Данило спробував непомітно терти мотузки об каміння, та стіна не мала навіть виступу.
Те, що сталося далі, було повною несподіванкою. Заскрипіли ворота конюшні, й двір заполонили вершники. Водночас із менших воріт висипали озброєні арбалетами люди, хоча бюргер сказав, що залишилося тільки четверо жовнірів. Кунрад першим вихопив палаша, крикнувши «зрада!», а охорона ван Герста хапалася за арбалети. Та їх випередили. Звуки спущених тятив ударили по вухах водночас із короткими стрілами по тілах прибулих. Охорона дейхграфа падала на землю. Поранені корчилися у передсмертних муках, а ті, які залишились, стискалися кільцем навколо свого господаря.
— Кинути зброю! — звелів воїн, який зайшов крізь ворота. — Наказую! Киньте зброю, мілорде, і накажіть зробити це своїй сторожі. Тоді вам буде дароване життя.
— Хто ви такі? — гнівно вигукнув Йоганн. — Назвіться, кому ми маємо здатися?
— Кидайте зброю, — повторив невідомий, — інакше усі помрете.
Воїн зі сторожі дейхграфа, який устиг вихопити палаш, упав зовсім поруч. Коротка важка стріла влучила йому в груди, і, смикнувшись кілька разів, нещасний затих, навалившись нерухомим тілом на довгу пряму шаблюку. Впавши горілиць на каміння, Данило присунувся і швидко намацав зіпнятими за спиною руками її вістря. Воно легко просунулося під мотузки, поранивши руку, та бранець не зважав. Лезо виявилося гострим, і серце зрадницьки тьохнуло, коли зап’ястки відчули волю. Але навколо було стільки людей, яких усіх без винятку належало вважати ворогами!
Усередині жахливо млоїло в очікуванні тої рятівної миті, подібна до якої трапилася багато років тому на ріці Бог, коли, наважившись, із зв’язаними ногами пірнав у глибину під стрілами татар. Коли?
Воїни ван Герста тиснулися до купки біля колодязя, оточеного з усіх боків, і він був слабким захистом для їхніх спин. Арбалетники ворога, не гаючи часу, рушили в обхід, а кіннота гарцювала навколо, загрожуючи поскидати жовнірів у колодязь.
— Ми не здамося невідомо кому, — рішуче промовив Йоганн. — Назвіться, тоді вирішимо.
— На все свій час, мілорде, а зараз кидайте зброю, — повторив невідомий. — Мастере Кунраде, ви досвідчений воїн. Загибель ваших людей буде марною.
Ця кривава сутичка не могла врятувати Данила, затисненого у куті, бо на шляху до зачинених воріт була купа озброєних вояків. Людей ван Герста мали швидко перебити, і тоді він також потрапить до рук тих, хто цілком міг бути заодне з Джоні. Якщо так — на нього чекала страшна смерть.
Та водночас тіснява двору створювала умови, схожі до абордажного бою, в якому він знав толк, а руки, звільнені від мотузків, свербіли, бажаючи зробити бодай щось для врятування голови. І те, що ворог, забувши про нього, повернувся спиною, вирішило все.
Кунрад з ван Герстом перезирнулися. Сутичка не залишала жодної надії вижити. До того ж, за межами замку залишалося досить воїнів, щоби подбати про їхнє звільнення. Рано чи пізно загін повернеться. Рука дейхграфа зробила невпевнений рух, але палаш так і не впав на каміння.
Несамовитий крик люті розкотився стиснутим простором замку. Здерши зі стіни страшного іржавого цепа, чужинець кинувся на ворога, знісши могутнім ударом найближчого вершника разом із конем. Усе миттєво змішалося — потужні удари оскаженілого велетня сипалися на заколотників, коні давили одне одного та вершників, які злітали на каміння, а смертоносна зброя свистіла над побоїщем, сіючи загибель.
Із переможними вигуками сторожа ван Герста вдарила зі свого боку. Піші нападники, зовсім розгублені, відразу ж були заколоті. Та з іншого боку колодязя вдарили арбалети. Кілька стріл влучили у вояків, у тому числі своїх, а також коней, довершуючи розгром.
Удар у лівий бік грудей струснув тіло Данила, й одразу ж те саме відчуло стегно. Похитнувшись, він упав на коліно, але вмить підвівся. Коротка товста стріла майже повністю залізла в ногу, і біль починав розливатися далі, не даючи йти.
— У кут! До мене! — несамовито кричав Кунрад, збираючи залишки загону.
Недобита кіннота скупчилася біля воріт. Вершники намагалися заспокоїти переляканих коней та вилізти у сідла. Шлях до виходу залишався таки відрізаний. Тому Кунрад зібрав своїх у дальньому куті двору. Перекинувши гармату на бік, воїни сховалися за нею і намагалися відчинити двері за спиною. Виставивши вістря палашів, вони готувалися захищатися до останнього.