Ще одна стріла, просвистівши біля вуха, вдарила у стіну, і Данило, підхопивши цепа, кинувся, кульгаючи, до тієї ж гармати. Стрілили два арбалети, що залишилося у розпорядженні ван Герста, і з протилежного боку долинули крики. Ворог перелаштовував свої порядки, готуючись до нового нападу.
Двері були надійно зачинені, й зусилля виявилися марними.
— Пустіть мене! — ревів Данило, розмахуючись цепом.
Від кількох потужних ударів колодка таки злетіла на землю, і двері розчахнулися. У льосі лежали поскладані гарматні ядра та кілька мішків, які одразу ж поставили наперед, зміцнюючи захист. Нога боліла дедалі дужче. Зціпивши зуби, Данило схопився за стулку дверей, намагаючись її віддерти. Ван Герст підняв алебарду і пхав її під завіс, утворюючи важіль. Зрештою двері відламалися, і велетень узявся до іншої стулки. Обидва щити сперли попереду на гармату. Тепер оточені мали захист хоча б од стріл.
А далі Данило відчув неймовірну слабкість. Вона розливалася по усьому тілі від простромленої ноги. Біль припинився, зате тіло ставало м’яке, немов ганчір’я, та не здатне рухатися. Його затягли досередини й поклали долілиць. Крики надворі залунали з новою силою.
Ворог пішов на приступ. Налагодивши оборону, Кунрад стояв у центрі, створюючи собою міцний стовп, об який розбивався наступ нападників. Двоє з них уже корчилися перед щитами, заважаючи новим спробам.
— Триматися! — командував досвідчений воїн. — Не виходити з-за щитів! Назад, мілорде, ваш час іще не настав!
Дзвін заліза привів до тями пораненого. Відкотивши ядро, він глянув догори. Високо під склепінням стелі стіна мала заглибину, і там таки віднайшлося те, що Данило сподівався побачити. Як і належало, підготовлені порохові заряди лежали в сухому. Але руки бракувало. У дворі знову пішли на приступ.
— Мілорде! Станьте на коліна! Станьте, благаю!
Погляд ван Герста висловив більш аніж здивування.
— Я вищий. Станьте і спріться руками!
Зрозумівши таки, у чому річ, дейхграф рачки влаштувався під стіною, а Данило, застогнавши від болю, виліз йому на спину і таки дотягнувся до заповітного мішка. До льоху втягли пораненого воїна, який кричав, тримаючись за рану на животі. Проштовхавшись уперед, Данило схопився за лафет гармати і з допомогою того ж ван Герста відтягнув її на два кроки углиб, а тоді, нап’явши жили, перекинув.
Надворі тривав бій не на життя, а на смерть. У кілька рухів Данило зумів загнати заряд у жерло. Усе приладдя знайшлося поруч.
— Вогню…
Перше вивчене мовою фризів слово потерплі губи промовляли самі. Вишукавши у сумці вогниво, ван Герст запалив ґніт. Кунрад озирнувся, розуміючи, до чого йдеться. Дві останні стріли знову полетіли у ворога, а тоді щити розсунули, звільняючи шлях Данилові.
Постріл з гармати вдарив потужною хвилею по стінах, зробивши усіх водночас глухими. Подвір’я заслав дим. Іржання поранених коней змішалося з людськими криками, а кращий гарматій каперів, діставшись до свого звичного, вправно орудував шомполом, заставляючи новий заряд. Дим розсіявся швидше, ніж нападники змогли оговтатися. Жерло гармати спрямували в інший бік, де скупчилося найбільше людей, і лише тоді воно плюнуло удруге.
— Зімкнути щити! — скомандував Кунрад. — Тримати порядок. Арбалети!
Двоє поранених арбалетників також робили свою справу. Новий напад не відбувся. Ворог ліз догори на стіни, шукаючи порятунку там. Гармату, що стояла на верхній галереї, намагалися розвернути від бійниці, куди завжди дивилося її жерло, навпаки — у двір.
— Підносити! Швидше! — командував Данило.
Воїни дейхграфа підняли жерло, і він зумів таки підіпхати під лафет балку.
— Вогню!
Місток угорі розлетівся на друзки, і все гоцнуло донизу разом із людьми й гарматою. Двір був завалений кінськими та людськими тілами, багато з яких ще борсалися. Та канонір не зупинявся, спрямовуючи наступні постріли просто у ворота, які перекошувало та дірявило з кожним вибухом. Почувши канонаду в замку, загони поверталися, готові до бою, і скоро перші вершники вдерлися у двір крізь розбиті ворота. Згуртувавши прибулих, Кунрад повів їх на приступ, адже ворог залишався нагорі.
Спершись на руки, Данило рачки доліз до стіни. В очах темніло. Груди часто зіпали, проте повітря далі бракувало. Останнє, що він побачив, — власну кров на руці, яка мацнула мокрий одяг під пахвою, шукаючи стрілу. Руки вислизнули, і поранений простягся на камінні.