Підійшовши до них, Сінан поклав руку на плече ватажкові.
— Таке життя реїса. Усі тут це знають. Арудж був великим реїсом, і всемогутній Аллах дбатиме про нього. Нехай його милість супроводжує твого брата на подальшому шляху. І нехай живе Хизир-реїс! Веди нас, еміре, проти невірних, аби помститися за смерть Аруджа! Хвала Аллаху!
Буря, що здійнялася на усіх галерах одночасно, здавалося, мала докотитися до Аль-Джазаїру, вдаривши у ворожий берег ще перед тим, як його пісок спорять днища галер. Несамовиті крики та брязкання зброї заглушили звук хвиль.
Випроставшись, Хизир обвів поглядом усіх навколо. Тепер ці очі знову випромінювали лють, а разом із нею — несамовиту віру та спрагу до дії.
— Я поведу вас! В імя Аллаха! Смерть невірним! Ставити вітрила!
Його шабля, витягнута з піхов, була спрямована вістрям на південь, де тонкою смужкою майорів пісок Магрибу.
Гостре тесло справно ходило туди-сюди, знімаючи тонку стружку, від чого грубий кінець щогли на очах ставав кругліший та гладший. Скоро зрізаний кінець по краях набув форму кола. Узявши обруч, Данило спробував насилити його на обстругане дерево. Бракнуло зовсім небагато, і якби він постукав п’ятою сокири, обруч сів би щільно на своє місце. Навколо точилися розмови, але мовчазний майстер думав про своє.
Відклавши обруч, він перекинув тесло навпаки і продовжив роботу. Тепер стружка злітала у протилежному напрямку. Далеко попереду, кроків за десять, до майбутньої щогли була прикріплена поперечна тонка балка, за яку помічник — удвічі менший хлопчина — за знаком Данила обертав деревину. Робота ладилася.
Прикульгав одноногий Вілфорт. Глянувши на Данилову працю, старий вочевидь лишився задоволений і покульгав геть; невдовзі неподалік залунав його пронизливий скрипучий голос, вічно незадоволений усім. Погляд найголовнішого майстра вже не був підозрілим та недовірливим, і він узагалі рідко сюди приходив.
Життя поступово налагоджувалося. За останній час Данило вже забув про біль у руках та ногах, який не озивався, навіть коли хлопець піднімав щоглу за грубий кінець. Сокира і тесло були у його руках удень та вночі. Нерідко, коли закінчувалася вечеря, колишній канонір повертався до корабельні й під пильним поглядом сторожі продовжував під світлом смолоскипів те, на що бракнуло дня.
Його давно не обходили боком і навіть могли за потреби обговорити те, що не ладилось. Узявши тесло до рук, чужинець завжди знаходив вихід. Ці люди не були балакучими. Не раз його намагалися розпитати про Джоні, який насправді був Хансом, але Данило намагався уникати таких спогадів. Ці люди виявилися повільними на вчинки та справедливими. Коли настала зима, Данило отримав лежанку для спання у підвалі невеличкого будинку за стінами замку. Його безперешкодно пускали за ворота, а їжі давали тепер удвічі більше, ніж будь-кому, бо й роботи він міг зробити набагато більше.
Єдине, що дратувало колишнього каноніра, — то це постійні втручання Вілфорта та його помічників. Вони приходили щодня й відривали його від того, до чого тесля встиг звикнути, доручаючи іншу роботу. Одного разу Данило запитав старого, навіщо він це робить, чому не дасть виготовити щоглу або кіль від початку до кінця, на що Вілфорт розізлився і довго ходив навколо, стукаючи дерев’яною ногою.
Цього разу, почувши кроки за спиною, Данило побачив самого дейхграфа в супроводі Кунрада. Облишивши тесло, вклонився. Усі почуття були написані на завжди німому обличчі ван Герста, адже щойно скінчилася його розмова з Вілфортом. На верфі мали закладати новий корабель, і господар вимагав від свого найголовнішого майстра збільшення числа гармат та влаштування їх на верхній палубі. Голоси їхні ставали дедалі гучнішими, і скоро робота на корабельні припинилася. Усі слухали сварку. А невдовзі Вілфорт із криками, що залишає роботу й забирається до Утрехта, де господар верфі не вимагає неможливого, закульгав геть. Таке траплялося щотижня, втім, після цього увечері дейхграф власною персоною навідувався до його будинку, де варили грог, після чого лунали пісні старого моряка і байки, розказані вже зовсім іншим голосом.
— Ти добре працюєш, — промовив Йоганн. — Вілфорт задоволений.
У відповідь Данило тільки схилив голову, як і личило будь-кому з ремісників.