— То я зробив гармату, з якої потім сам і розбив ахтерштевень вашого галеона, врятувавши таким чином від кари вашого брата.
Цього року священний день Ід-аль-Фітру, як і завжди, вкрив Тлемсену святковими барвами. Одначе свято відрізнялося від усіх попередніх. Здавалося, напруга стояла у розпеченому сонцем повітрі. Площа перед палацом вирувала. Різали овець, готували страви. Прибули акробати і мандрівні фокусники. Усе було як завжди, крім одного, — тривога не зникла. Усі чекали біди.
Ще зранку Лук’янові було наказано прибути до повелителя. Звісно, йтиметься про його участь в урочистостях, що відбудуться у палаці. Останні дні Масум Хіді, знавець шатранджу, проводив удома серед родини в очікуванні смерті. А отже, емір Хамму Ахмад доручить Лук’янові бути розпорядником гри. І що тоді? Мудір Масум скоро помре.
Абу Хамму Ахмад мало чим відрізнявся від свого племінника, після смерті якого зайняв трон Тлемсени. Його життя тривало також у розкоші та розвагах. Він пестив догідливих підданих і карав немилих, завжди намагаючись уникати важких рішень. Це бачили й ті, хто сягав розумом не лише Лук’яна, а й еміра. Тому молодий учень Абу Хашира боявся того, що мало статися далі. Емір, найімовірніше, накаже йому бути розпорядником шатранджу. І сам великий мудрець не переконає володаря у тому, що втрати від такого рішення будуть надто великими.
Ібн Махді не раз висловлював своєму учневі думку про те, що він старий і колись змушений буде передати знання, досвід та й усю справу іншому. Спочатку це був Зарі Аддіс. Та коли виникла потреба вирахувати відстань і кути для будівництва нового крила палацу, Лук’ян упорався першим, а Зарі Аддіс ще й припустився помилки. Потім претендентом був Хабіб аль-Дусі, який повернувся з кількарічного паломництва до Мекки. Проте думки його втратили швидкість і завжди в’язли у непотрібних міркуваннях, що заводили геть в інші кінці. Чужоземець Лукані поступово міг замінити кожного на його місці й не раз самого Абу Хашира, до якого, не надто ховаючись, підкрадалася старість.
Емір не здивував. Лук’янові наказали прислуговувати у шатранджі важливому гостю. Той, хто мав грати з володарем, не володів мистецтвом шатранджу, тому спритний Лукані мав розкрити йому секрети за ходом самої гри, щоби збудити цікавість, залишивши при цьому перемогу емірові.
Завдання не було складним, і сподівання, що за умови його виконання повелитель запропонує винагороду, мало під собою основу. Абу Хамму Ахмад був милостивий до вірних підданих, особливо у дні свят. І тоді Лук’ян попросить зробити його вічним учнем великого мудреця ібн Махді, адже більшої милості для нього на цьому світі нема.
…Він був не такий, як інші, ті, котрі заходили до палацу володаря. Усі схиляли голови, відводили погляд і готові були будь-якої миті вступитися. Навіть посланець християнського короля, котрого згодом довелося слухатися емірові, тримався, немов миша, в очікуванні несподіваного. Незнайомець, якого належало вчити мистецтву шатранджу, твердо стояв на ногах, виставивши міцного живота, і дивився в очі володарю. Його обличчя зі жорсткою короткою бородою було випечене сонцем, голову вкривала скромна чалма, а руки, здавалося, могли б переламати надвоє не те що вирізьбленого з дерева — живого альфіті. Його звали Хизир.
Гра розпочалася. Абу Хамму вів гру сам, і йому прислуговував Юсуф. Гість також знав, як повинні пересуватися фігури, проте справжні секрети гри залишалися для нього невідомими. Їх розкривав Лук’ян. Після кожного ходу господаря, шанобливо схиливши голову, він пояснював, чому в позиції, що склалася, треба ходити саме так, а не по-іншому. Посмішка Хизира була грубою, а зуби здоровими. Та відрізняючись поведінкою від звичних гостей шатранджу, він швидко зрозумів правила і не повторював помилок, а думка виявилася повороткою й шукала нових рішень.
Він був реїсом. Наймогутнішим з реїсів. Саме це прошепотів Лук’янові на вухо Юсуф перед грою. Ось чому супротивник еміра намагався гнати фігури уперед і трощити усе підряд. Щось схоже відбувалося насправді у Тлемсені торік, коли горіло сховище книг, а вчитель, ризикуючи життям, намагався хоч щось урятувати. Проте гість не втрачав голови, а кожен крок узгоджував зі своїм радником, дбаючи про дерев’яне військо. Усі, хто зібрався навколо, мимоволі захопилися битвою на полі.
— Мій шановний гість надто серйозно ставиться до гри, — зрештою промовив Хамму Ахмад. — Хвала Аллаху, ми хоч чимось змогли тебе розважити.
— Кілька років тому, — відповів із глузливою посмішкою Хизир, — з тобою грав той, хто завжди був ворогом. Кажуть, він також серйозно поставився до гри, принаймні тобі не вдалося перемогти. Усі наступні роки ти возив йому коней та золото, натомість невірний вказував тобі, як керувати Тлемсеною. Отже, він учинив мудро. Хвала Всевишньому, ми, мусульмани, не гребуємо вчитися у ворога, якщо він уміє щось краще від нас.