— То був не я, — похмуро заперечив емір. — Ти говориш про покійного Абу Абдала, нехай буде задоволений ним Аллах.
— Яка різниця? — здивувався Хизир. — Хіба у ваших іменах або рисах облич. Щодо решти — між вами жодної відмінності. Обидва ви давно забули славних пращурів роду Абд-аль-Вадів і лягаєте під чоботи невірних, наче сицилійські повії.
Шурхіт невдоволення прокотився рядами наближених еміра, які всі без винятку були при зброї, але безстрашний реїс не зважав на це.
— Усім вам зручніше сувати дерев’яних ляльок підлогою палацу, ніж справжні галери по морі. Ще рік — і ти не матимеш чим платити данину королю невірних. Але задовго до цього твої городяни повстануть і зроблять із Тлемсеною те, що не снилося й реїсам. Вони вже готові. Ти знаєш, що на моїх галерах не залишилося жодного гребця — раба з числа полонених невірних? Не хочеш запитати, чому?
— Скажи, — дозволив емір.
— А тому, що твої піддані, твої городяни, бедуїни з твоєї країни біжать на мої галери, знаючи, що там їм не загрожує принаймні голодна смерть. То навіщо мені християнські бранці, які найвирішальнішої миті здіймуть повстання? Подумай, еміре. І ви, і ми — діти Аллаха, його творіння. Чому маємо воювати та різати один одного, ще й кликати на допомогу невірних?
— Твій брат Арудж говорив те саме, — злісно відповів Хамму Ахмад. — А коли ворота Тлемсени відчинилися перед ним, різав і топив у морі. Вода червоною від крові його братів стала. А сам я змушений був переховуватися в Аль-Мамлаку.
— Я не Арудж, — гнівно стукнув кулаком гість. — Я Хизир-реїс і жодного разу не порушував свого слова, даного навіть рабу. Я вірний слуга всемогутнього Аллаха і не здійму руки на мусульманина. Вони з того боку, ми — з цього. Так було і буде. Вирішуй, еміре. Арудж згубив себе у сліпій люті та невмінні думати. Я ж граю у твій шатрандж, хоча ніколи його не бачив. Ми, усі, хто з цього боку, — діти Аллаха й повинні триматися разом у боротьбі з невірними. Вони хижі та могутні. І щоби перемагати, нам слід багато чому навчитися у них. Тому і я скажу тобі те саме, великий еміре, — давай закінчимо цю гру, як є. Нехай ніхто не переможе. І нехай це стане символом для великої гри за межами твого розкішного палацу проти спільного ворога.
Шепіт схвалення прокочувався рядами підданих. Найбільш наближені нахилялися до володаря і шепотіли на вухо поради. Лук’ян чув про реїсів. Торік довелося побачити їх на власні очі та відчути шкірою. Цей міг думати й говорити, проте вигляд його і розмови чомусь викликали здригання.
Зрештою Хамму Ахмад підвівся на ноги.
— Я почув тебе, Хизир-реїсе, — промовив емір. — І приймаю твої умови. Мої воїни стануть пліч-о-пліч із тобою проти невірних, доки не скинуть їх у море.
— Я сподівався на твою мудрість та далекоглядність, великий еміре, — відповів Хизир. — І хочу на знак згоди й порозуміння зробити тобі подарунок.
Руки ватажка морських розбійників неквапно відв’язали важку шаблю, прикрашену золотом та діамантами. Вигук захоплення прокотився залою.
— Не дарма узяв я цю зброю, збираючись на твоє святкування. Ти знаєш, еміре, я воїн і не ношу прикрас, а зброя моя проста, як у кожного реїса. Цю шаблю я захопив разом із мальтійською галерою. Я бачив — ти оцінив її. Нехай вона міцно сидить у твоїй руці в ім’я Аллаха!
Шатрандж вибухнув криками захоплення, а емір, прийнявши дорогий подарунок, промовив:
— Я також воїн, до того ж правитель країни. Проте навіть у мене нема зброї настільки розкішної, щоби служити рівноцінним подарунком. Утім, я не залишуся в боргу. Від мене також не сховався твій хист до гри в шатрандж. Знаю і про твоє рішення присягнути на вірність султану османів. І якщо ти попливеш на чолі каравану як новий володар Аль-Джазаїру, треба мати о́браз правителя. А це означає — носити дорогу зброю, одяг, мати шляхетні звички. Навряд чи великий султан Селім слухатиме тебе, якщо говоритимеш так, як тепер зі мною. Істанбул — велике й казкове місто. Туди сходяться шляхи з усього світу. Там є усе. І там знають мистецтво шатранджу. І якщо ти володітимеш ним — це також обличчя правителя. Тому я дарую тобі цього раба з невірних. Його звати Лукані. Він учився в Масума Хіді, найкращого знавця шатранджу Тлемсени, і знає усі секрети стародавньої гри.
Вуха Лук’яна відмовлялися чути, а щойно мовлені слова еміра не вкладались у голові. Здавалося, підлога палацу вислизає з-під його ніг, а тіло відривається від землі десь у точці, що визначив великий Аль-Біруні, й летить униз, до прірви, безмежність якої невідома навіть ібн-Махді.