Вони промовляли ще щось, проте Лук’ян уже не чув. Усе закінчилося так несподівано. Чомусь це сталося не тоді, коли реїси Аруджа, вдершись до Тлемсени, трощили усе навколо. Ні, саме тепер, коли хотів жити і знав, для чого. Ніколи більше не побачить він Абу Хашира, не почує його мудрих слів, не візьме до рук отих непрочитаних книжок. У пам’яті спливло черево перекинутої галери, яке заливала вода, згадався кровожерливий щур під палючим немилосердним сонцем. Таке знайоме відчуття кінця усього. Дарма воно виникло тоді. Те, у чому завжди був упевнений, несподівано перекинулося шкереберть. Справжній кінець настав зараз.
Чиясь груба рука хапнула його за плече й потягла зі зали. Під ногами пересипався пісок, і вони, втративши здатність іти, запліталися, грузнучи в ньому. Навколо стояв регіт.
Кунрад їхав попереду, не обертаючись. Вони заїхали у ворота й одразу ж повернули до внутрішнього двору. В куті біля стіни вправлялася сторожа, і дзенькіт зброї у цей вранішній час було чути ще при під’їзді. Воїни відточували майстерність володіння мечем. Побачивши Кунрада, старший — ван дер Молен зупинив їх. Бій був, звичайно, не справжній, але обличчями жовнірів стікав рясний піт.
Данило скочив на землю, віддаючи поводдя прислузі, й уклонився господареві. Ван Герст бився разом з усіма і тепер, віддавши свій палаш, підійшов до них.
— Узимку нас чекатиме подорож до Гента. Шлях не близький, а можливо, доведеться їхати ще далі. Це важлива місія. Мені потрібні вірні люди, готові супроводжувати мене. Чи здатний ти вирушити із загоном?
— Для мене честь, мілорде, отримати вашу довіру. Я бажав цього і сплатив за неї дорогу ціну, — відповів Данило. — Піду з вами, куди накажете.
— Гаразд, — не схильний гаяти час, Кунрад скинув камзол та повісив його на балку, до якої припинали коней. — Якщо так, хочу бачити, на що ти здатний. Тобі ж доводилося бувати у справжній бійці?
— На що я здатний, ви мусили бачити, мастере Кунраде, — розвів руками Данило.
— У замку Штіллме я бачив лише твою рішучість та силу, — заперечив той. — Але якби сталося так, що з отим цепом ти кинувся на мене, то був би давно мертвий. Обери собі зброю і стань зі мною у позицію.
Який з нього воїн — Данило зрозумів одразу. Піднявши важку, але недовгу корду, схожу на абордажну шаблю, якими билися капери, він кинувся на супротивника, намагаючись випадково не скалічити. Та здивувати споглядачів цього разу не вдалося. Зазубрене від постійних тренувань лезо щоразу розсікало повітря. Кунрад рідко підставляв під удар палаш, переважно ухиляючись, і час од часу демонстрував хитрі випади, кожен із яких у справжньому бою був би для Деніела останнім.
Зрозумівши марність зусиль, Данило змінив тактику. Тепер він не кидався на ворога стрімголов, натомість, узявши зброю і в другу руку, намагався переграти досвідченого вояка у випадах. Тепер йому стало легше захищатися, але вразити командира замкової варти годі було сподіватися. Однак як не крути, Данило був дужчий та молодший, і думка про те, що Кунрад скоро змучиться та здасться, завзято сиділа у голові.
Супротивник і далі рухався легко та швидко, не розкидаючись силами. Данило ж відчув невдовзі важкість у ногах, а потім почало бракувати повітря для дихання. Зрештою він зупинився.
— Гаразд, — мовив Кунрад, застромлюючи зброю. — Уміння у тебе мало, проте не бракує бажання та сил. Тепер день твій щоранку починатиметься ось тут. Я сам тебе вчитиму. Якщо мене не буде, ти слухатимешся ван дер Молена, командира замкової сторожі, й займатимешся удвічі довше, ніж інші жовніри. Їстимеш разом із ними. А після обіду повертатимешся до Вілфорта на верф.
Життя, що почалося далі, було сповнене іншим, новим, чого раніше бракувало. Не те щоб у ньому завжди жило бажання перемагати озброєних супротивників, хоча за дитячих років усе починалося саме з цього. Тепер було щось незвідане. Він уже не відчував себе тим неотесаним парубком, руки якого могли лише стругати дерево, а голова — виконувати те, що вкажуть пальцем. Дедалі частіше траплялося, коли наказувати доводилося йому.
Саме тоді й утямила голова, яку інші завжди вважали дурною, чому не дозволяв кульгавий Вілфорт майструвати одному робітникові щоглу або кіль від початку до кінця. Якщо таких щогол треба було багато, швидше виходило, коли один робітник обтесував тільки грубі кінці, інший рівняв саму щоглу, а третій лише перевертав її. За такого методу часу втрачали менше, а виходило краще. Робітники розподілялися на купки, котрі Вілфорт називав цехами, і виконували тільки однакову роботу, а те, що виходило у різних цехів, інші потім складали докупи.