Віднедавна саме це уявляв собі Лук’ян у часи, коли ставало зовсім погано. Мати його недавно ходила до ворожки. Вісту́на, казали, знала у цьому толк і ворожити уміла на всьому. Колись задавна ворожила її баба. Не знати, за якою потребою зібралася матуся, і дід Опанас відвіз її на той берег річки. Міг би зробити це Лук’ян, та казали, що не можна.
А кілька днів по тому Харитина відрізала пасемко свого волосся, витягла з подушки кілька пір’їн, замотала у тканину пічної золи і спакувала усе це, щоб заніс до Вістуни. Довго шукав тоді Лук’ян заховане весло від довбанки, а коли почав плисти, здійнявся вітер, який відніс човна далеко за течією, адже сил гребти проти неї швидко не стало. Через це й дістався до хати ворожки, коли сутеніло.
Вістуна, або, як частіше її кликали, — Вістуня, виявилася повногрудою та здоровою бабою, надто веселою як для ворожки. Вона посміялась із замученого й наляканого хлопця і, розв’язавши пакунок, розклала усе по столі.
— Сідай отут.
— Навіщо? — не зрозумів Лук’ян.
— Ворожитиму.
— Я не хочу, я боюся, — смикнувся той до дверей.
— Дурню, не тобі. Матері. Вона замовляла. Якщо втечеш — погано буде. Недокінчена ворожба — зло.
Усе в Лук’янові заніміло, коли всівся на лавку, ноги з якої не сягали підлоги. У кутку під стелею висів образ, під ним горіла лампадка. Отже, не мала б Вістуна з нечистю водитися. Вона всілася навпроти, трохи щось пошептала, а потім витягла ножа. Ноги хлопця мало не віднялися.
— Сиди, дурню! Волосся треба ще твого. Сиди, кажу!
Вона почала розгладжувати йому волосся, вишукуючи потрібне пасемко, потім скуйовдила і засміялася.
— Ну, чого злякався, дурнику? Де ж ти такий узявся, наче дитина зовсім. А літ вже як доброму парубкові. Не годують тебе? А личко гарне. Я таке люблю.
Усередині відпустило. Вона виявилася не такою страшною і навіть лагідною. А потім несподівано поставила його на ноги і притислася грудьми. Ніколи не міг собі уявити Лук’ян, що від цього бувають отакі відчуття. В жар кинуло відразу, а по тілу почало розливатися щось таке — ще більше хвилююче та незвідане, ніж оті церковні книжки. І запах тіла цієї жінки відбивав розум незрівняно більше, ніж їхній запах.
Лук’ян закляк, не здатний удихнути. Повітря бракувало, а Вістуна брала його руку в долоні й притуляла до різних місць на власному тілі та водила по них. А потім… Вона залишилася тільки у білій довгій сорочці й запхала його руки ще глибше, під неї. А тоді одяг почав зникати і з його тіла, й усе відбувалося, наче у сні.
А далі сталося таке, що гадав, з людиною не буває. Тому, коли очуняв, перелякався не на жарт. Тепер вона вже сміялася по-справжньому, вдягаючи на себе усе, що поскидала на підлогу. Схопив штани й Лук’ян, збираючись прожогом вискочити з хати, та вона не дала.
— Куди зараз у такий вітер через ріку? Спати лягай. Завтра попливеш.
Сон охопив миттєво. А відчуття, що голова й тіло зранку стали якимось іншими, приємно здивувало.
— Скажеш матері, усе буде добре, — зранку мовила ворожка, виштовхуючи хлопця за двері.
Те, що відбулося, крутилося у його голові тепер щодня, а наступної неділі, коли стемніло, Лук’ян із завмиранням серця постукав до її хатини, не уявляючи, що казатиме, якщо двері відчинять.
— Сподобалося? — тільки й запитала Вістуня. — Ну, то заходь.
Цього разу все відбувалося зовсім по-іншому, хоча Лук’ян, знаючи, що його чекає, відразу несміливо поліз руками під її сорочку. Сміятися вона вміла. А потім роздягла його і довго натирала якоюсь мастикою, що пахла травами, не дозволяючи робити нічого. Сама ж робила усе, що бажала, подовгу розглядаючи його тіло і граючись ним, аж поки не отримала те, чого бажала й сама.
Відтоді тягло його сюди з неймовірною силою. Та й чого хотіти — ворожка.
Цієї ночі було зоряно як ніколи. Ріка наче спала, і Лук’ян, здолавши зрештою відстань між берегами, тихо, наче миша, пробрався до знайомої хати. Віконце не світилось, але розуміння, що там чекають, міцно оселилось у ньому. Хвилюючись, хлопець підніс руку, щоби постукати.
Тихий свист позаду вколов десь аж під серце, змусивши затерпнути ноги. Це був він. Данило Корж стояв, підперши боки руками, і не встиг Лук’ян збагнути, краще бігти, як дужі руки вхопили його за плечі й потягли, затуляючи рота.
Хлопці волочили Лук’яна слідом за Данилом, який швидко йшов, вочевидь знаючи, куди. Крик таки прохопився крізь їхні долоні, бо той рвучко обернувся і засичав у саме обличчя Лук’янові: