Увесь цей галасливий натовп, навантажений здобиччю, рухався в напрямку касби — фортеці, стіни якої виявилися вищими, ніж здавалося з моря. Верхівки пальм, що росли поруч, сягали трохи вище за їхню середину. Все це виглядало схожим на Аль-Джазаїр і Тлемсену, проте одразу впадали в очі малолюдність та бруд. Частина фортеці стала руїнами. Усі, хто траплялися назустріч, мали зброю, а жінок Лук’ян не побачив узагалі.
Його заштурхали до якогось глухого закутка, що не мав навіть дверей. Утім, куди він міг подітися — це ж був острів. Краєм ока Лук’ян помітив, що далі по березі догори були скелі, вкриті якимись рослинами. Гамір навколо стояв до глибокої ночі. Зрештою, укінець перемучений, він затиснувся в кут і, заплющивши очі, провалився у сон.
Дні, що настали, були сповнені тривоги і важкої безвиході. Раз на день йому, наче псові, кидали об’їдки, аби хоч трохи задовольнив голод. Він носив сміття, мив глиняний посуд, зашивав одяг, потрошив зловлену рибу — одне слово, робив те, що накажуть. Поруч увесь час траплялися бранці, які мали на собі залізо і з вигляду були християнами. Вони працювали здебільшого на стінах фортеці, вичищаючи руїни, та носили каміння, з якого, вочевидь, збиралися добудовувати стіни. Їх били, коли щось ставалося, а двох — Лук’ян бачив на власні очі, вивезли на човні та втопили у морі.
І жодного разу більше не траплявся на очі отой бородатий реїс, якому подарував його емір Тлемсени для допомоги у шатранджі. Тут не було і не могло бути нічого схожого. Багато реїсів спали просто на піску під стіною, підстеливши під себе напівпротрухлу вітрильну тканину або суху водорость. Кілька разів на день вони молилися, схоже, як і мешканці Тлемсени, втім, робили це нашвидкуруч.
Марко де Агостіні у напнутому на голову бордовому береті цього вечора мав неабиякий настрій. Кругом гиготіли, хлопчики-бербери ледве встигали носити печену рибу з тандирів, а він виходжував поміж низенькими столами, попиваючи вино, і чекав на чергового супротивника. Залишені самі на себе, реїси розважалися.
Той, хто вийшов цього разу, був мало не удвічі ширшим за Марка. Його волосаті руки та густа борода у поєднанні з червоною чалмою, прикрашеною каменем, справляли неабияке враження. Дві короткі абордажні шаблі загрозливо дивилися у бік вигнанця з Неаполя, улюбленця Хизира.
Араб зробив перший випад. За своєї кремезної постави він виявився напрочуд рухливим, і залізо тільки виблискувало навколо нього то з одного, то з іншого боку. З усіх сил він намагався відбити довгу рапіру Марка та вразити його. Втім, усе було марно. Вістря тонкого та довгого меча з крученою гардою увесь час утікало від його ударів, а сам неаполітанець пересувався легко і швидко на напівзігнутих ногах, встигаючи ляснути реїса плазом своєї зброї як не по плечах, то по стегні.
Навколо гиготіли, підбадьорюючи супротивників. Зрештою, розвага набридла. Плюнувши, араб склав обидві шаблі під пахву й забрався геть. Усівся й де Агостіні, згадавши нарешті про їжу. Від випитого вина його хитало. А навколо розгорялися інші пристрасті. Реїси, скориставшись відсутністю Хизира, грали у кості. Тут уже не було одного переможця. Удача весь час від когось відверталася, голублячи іншого, й навпаки. В заклад ішли золоті динари, зброя, одяг. Вогнища завзято горіли, і розвага мала тривати до ранку.
Лук’ян приніс спечену рибину і збирався непомітно вислизнути геть. Там, біля печі, від останнього тунця відламався великий плавник, на якому залишалося ще досить м’яса, і напівголодний хлопець тільки й думав про те, щоб за його відсутності їжа куди не поділася. Та вийти непоміченим йому не вдалося.
— Стань на місці! — гукнув до нього невисокий араб. — Клянуся Аллахом, це той самий сібі, якого емір подарував нашому повелителю!
— Він знається на грі у дерев’яне військо!
— Цей хлопець служив у еміра і навчався мудрої гри. Отже, він виграє у кості в кожного з нас!
Регіт залунав із новою силою. Нещасного виштовхали на середину і дали в руки глиняний кухоль.
— Грай з ним!
Переляканий Лук’ян струсив кухля і викинув кості на дошку. Вони робили це по черзі, а голоси навколо кричали, що його повісять за ноги на реї, якщо не зможе перемогти. Він не тямив нічого у цій дурній грі, але, коли голоси залунали з новою силою, зрозумів, що програв.
— Повісити невірного! — зазвучало звідусіль.