Бенкет у головній залі замку Гронінґен тривав до півночі. Не розуміючи ні бельмеса у панських розмовах, Данило сидів на самому краєчкові довжелезного столу поруч із Вілфортом, чекаючи нагоди забратися геть, адже тут усе чинили за правилами.
Жодного разу йому ще не доводилося бачити подібної розкоші. Довкола стояли вирізьблені маленькі та більші фігури янголів, величезні образи на стінах були вдягнуті у золоті рамки, крісла — з височезними спинками, а до тканини, що їх вкривала, лячно було торкнутися. На вікнах громадилися штори з таких тканин, що ніколи б не уявив. Молоді хлопці у розшитих камзолах прислуговували й несли стільки їжі й напоїв, що не змогли б з’їсти гості, навіть якби кожен з них був завбільшки як він. У куті музиканти грали на лютнях та гнусавих сопілках.
Ні, це не було схоже на «казкову країну», бачену колись разом із каперами. Її велич не могло перевершити ніщо. Та разом з тим тут було справжнє царство, справжній палац. Солодкий ель ударив у голову, і нараз Деніелу здалося, що він, колись голий та босий, також є його частиною, бо сидить за столом тутешнього короля, наче… сам князь Михайло, про якого там, на Русі, доводилося лише чути.
А коли гостей провели на відпочинок, трапилося те, чого взагалі не можна уявити. Вони вклонилися, прощаючись із господарем до наступного дня. Ван Герст рідко всміхався. Зазвичай його довге обличчя з горбатим носом було похмуре, а погляд такий, наче сам він перебував десь далеко.
— Залишся, Деніеле, — наказав дейхграф, а коли усі вийшли із зали, промовив, дивлячись йому в очі. — Ти заслужив велику милість. Кілька місяців тому з моєї верфі зійшли два кораблі, подібних до яких іще не було. Вони зможуть доплисти до Нового світу. Ти попливеш зі мною туди? Я можу наказати, і зі мною піде багато людей, навіть ризикуючи життям. Але це плавання буде найбільшим з усіх, які здійснювали будь-коли мешканці країни Великих корабелів. Тому я питаю — ти приймеш цю милість із власної волі?
— Так, мілорде, прийму і матиму за щастя.
— Тоді йди.
Ван Герст узявся за двері, коли почув за спиною:
— Мілорде! Ваша милосте! А що таке Новий світ? Я чув, про це говорив ваш брат. Але він не збирався туди плисти, лише намагався перестріти галеон «гішпанів», щоб відібрати золото, яке везуть звідти. Ми також попливемо за золотом?
— Ти хочеш знати про Новий світ? — скинув бровами Йоганн. — То ходи зі мною.
Вони перейшли головну залу, потім кілька коридорів, і господар відчинив двері. Тут уже не було охорони.
— Іди за мною!
Те, що побачив Данило, змусило його заклякнути на місці з роззявленим ротом. У кімнаті горіли свічки, розкидаючи спалахи по кам’яних стінах. Біля однієї з них стояло велике ліжко, дерев’яні частини якого були вирізьбленими янголами у різних позах. А на стіні навпроти… Просто на нього дивилася молода прекрасна дама у багатому вбранні. Її біляве волосся було розкидане по плечах, а обличчя всміхалося. Сама ж вона в якомусь незрозумілому бажанні нахилилася уперед, розтуливши губи, ніби збиралася щось промовити.
Він вражено застиг.
— Чому так дивишся? — обернувся ван Герст. — Ти хотів почути про Новий світ.
— Хто це, мілорде? Що це? Я жодного разу в житті такого не бачив.
— Це моя дружина. Вона померла. Вже давно.
— А… — Данило спромігся тільки простягти руку.
— А це… Так малюють творці живопису. Фарбами. Ти ж бачив у бенкетній залі. На портреті дружина дуже схожа. Наче дві краплі води. Така, як була насправді. Це робота великого майстра Альбрехта Дюрера, саксонського живописця. Він у той час подорожував та вчився у наших, фламандських майстрів. Підійди сюди.
У куті зали стояло ще одне диво — величезна куля, що могла обертатися, і на ній серед чудернацьких кривих ліній написані слова невідомою мовою.
— Ось він, Новий світ, — тицьнув пальцем у кулю дейхграф.
— Де, у ній? — не зрозумів Данило.