Прийом у Хамму Ахмада не минув дарма. Залишивши еміра Тлемсени навічно у касті своїх ворогів, Хизир, однак, перекрутив його науку на власний лад і почав носити дорогий субун, поверх якого тепер завжди вдягав суджер, розшитий золотою ниткою. Руків’я ножа, що стирчало за кушаком, було оздоблене каменями, а шаблю, до якої звик, віддав до рук аль-Хаммада, кращого зброяра, після чого вона також засяяла прикрасами.
Почет, котрий тепер постійно супроводжував бея, складався з п’ятьох багато, хоч і на свій лад кожен, вдягнутих реїсів. Поруч із ним, відстаючи на пів кроку, завжди йшов Сінан, який і далі отримував кпини у бік свого юдейського племені, проте вірний слуга та соратник тепер іще більше, ніж колись, докучав порадами. Позаду трималися кілька молодих хлопців з галер, завданням яких було передавати накази та приносити звістки, адже новий володар Аль-Джазаїра прагнув бути одночасно скрізь.
Лук’яна вдягли у короткий дзапшин і каїс із білого мусліну. На голові його тепер постійно сидів невеликий білий тюрбан поверх червоної шапки, що укупі з башмами синього кольору довго викликало сміх оточення новоспеченого бея. Його постійно тягали зі собою, і завжди, коли Хизира не було поруч, нещасний отримував кілька стусанів як не від одного, то від іншого з числа почту. А сеньйор Марко де Агостіні довго намагався розтлумачити Хизирові, яку роль відіграє блазень при дворах християнських правителів, за що зрештою був обізваний невірним псом.
У протилежному кінці Аль-Джазаїра, куди не могли долітали ядра, випущені з фортеці Пеньон, Хизир зайняв один з невеликих палаців, у якому завжди жили місцеві правителі. Коли сідало сонце, володар молився, пив виноградне вино, якого з року в рік потрапляло достатньо із захоплених торгових галеасів, а розваги нового бея не відрізнялися різноманіттям. Не раз йому приводили жінок, з яких той після прискіпливих оглядин обирав одну. Проте частіше Хизир запалював смолоскипи і залишався сам на сам зі своїм улюбленим синьйором Марком, а в залі довго дзвеніло залізо.
Вони могли битися безкінечно, почавши із змагання заради відточування майстерності володіння зброєю. Та чим далі тривав несправжній бій, обоє розпалювалися, удари ставали сильнішими, а голоси реїсів із почту володаря — тривожнішими. Безперечно, Марко де Агостіні знав більший толк у цій справі й був справжнім майстром. Не раз із горлянки неаполітанського вигнанця, щедро промоченої вином, лунали спогади про великого італійського майстра Трамаццоне зі славетного міста Болоньї, у школі якого він займався за юних років.
Утім, із Хизиром також усе було не просто. Годинами Лук’янові доводилося, стоячи під стіною, спостерігати за двобоями цих навіжених, переконуючись, що у такій справі, з першого погляду грубій та жорстокій, також багато спільного із шатранджем, який опальний синьйор називав шахами. Обоє увесь час намагалися надурити один одного й завдати підступний удар, звідки не чекав супротивник. Синьйор Марко робив це легко та з посмішкою, а рух його зброї, що здавалося, не мала ваги, важко було передбачити.
Хизир діяв, навпаки, просто та жорстко; втім, його масивна постать рухалася надзвичайно легко, і він майже завжди встигав захиститися від хитрощів де Агостіні. А коли обом набридало або ж лють володаря грозила захлиснути, наче розбурхана хвиля через борт галери, синьйор Марко кидав зброю та здіймав руки над головою, після чого обоє продовжували пити вино за балачками.
У такі часи Хизир згадував про Лукані та змушував свого мудрого раба розповідати про те, що вважав корисним. Іноді це обмежувалося шатранджем. У кутку зали рукотворець Ашер із торгових рядів розкреслив маленький шатрандж, фігурки ж воїнів подарував новому бею один з купців, за словами якого — привіз їх із самої Індії, де придумали велику гру.
На подив Лук’яна, вино ніяк не впливало на думки повелителя, і той міг, на відміну від синьйора Марка, думати й запам’ятовувати мудрість древніх майстрів. Часто Хизир змушував його просто розповідати про мудрі книги і прочитане в них. І Лук’янові якимось чуттям удавалося вгадувати те, що викликало його цікавість та змушувало не раз слухати, забувши про усе решта. Втім, це завжди мало іншу сторону. Наближені бея зиркали на непомірно мудрого раба з ненавистю, яка згодом мала обов’язково позначитися на ньому ж. Інколи після цих байок важка рука Хизира вдоволено ляскала по його плечах, мало не збиваючи на кам’яну підлогу, від чого сміялися вже усі разом.