— Ні, володарю, — пояснив Лук’ян. — У тих книгах ішлося про закони тяжіння, однакові для усього, що люди кидають у повітря. Стосовно гармат і ядер — то придумав я.
— І де тепер ці книги? — запитав бей. — Сінане, ти зможеш прочитати їх?
— Ті книги наказав спалити ваш брат, Арудж-реїс, коли вдерся до Тлемсени, — похилив голову Лук’ян. — Принаймні так казав мій учитель, Хашир ібн Махді.
— Я спалю його разом із тобою, коли увійдемо до Тлемсени, — почав, було, знову Сінан, проте миттю замовк під поглядом грізного ватажка.
— То ти кажеш, що ядро полетить далі, хоча ми відсунемо гармату назад, завдяки тому, що піднесемо її на гору?
— Так, володарю, — вже сміливіше мовив Лук’ян. — Усе залежить від того, наскільки посунемо і як високо піднесемо. Цієї висоти вистачить. Якщо б мені дали аструлаб, я міг би порахувати краще.
— Що таке аструлаб? — не зрозумів Хизир.
— Я бачив, як Сінан-реїс вимірює на морі відстань до землі за допомогою кута між луком і тятивою. Але один бік лука кривий, тому можна помилитися. Мені потрібен аструлаб. Таку річ мав мій учитель Хашир ібн…
— Зараз ми спорядимо галеру до Тлемсени, і ти попросиш у свого…
Регіт різнобарвного почту заглушив подальші слова П’ялі-араба.
— Замовкніть зараз же, в імя Аллаха! — вигукнув Хизир. — Я знаю, про що ти говориш. Цю річ завжди мав на своїй галері Сіді-алі, але ніхто не бачив її у дії. Ти можеш таку зробити? Я накажу привести ремісників з торгового ряду.
— Я спробую, володарю, бо це легше, ніж тягнути гармату догори.
Робота зайняла увесь час до заходу сонця, і зранку Лук’ян уже робив виміри, шкрябаючи написи на вигорілому під сонцем камені.
Гармату волочили сорок найдужчих реїсів. Схил круто здіймався догори, і її мусили тягти на мотузках, клянучи усе на світі. А там, де закінчувався підйом, були руїни старого мінарету, що цілим не бачив жоден, навіть найстаріший мешканець Аль-Джазаїра. Обдираючи руки й ноги, вони згадували шайтана і кликали на голову невірного усі сили зла, якщо задум не вдасться. І жоден не вірив, що ядро долетить до стіни Пеньона.
Сонце сідало, коли гармату встановили на лафет, і Хизир самочинно навів її жерло догори, надавши напрямку пострілу половинний кут.
— О Великий! — мовив Лук’ян, спостерігаючи за приготуваннями гарматіїв, — не гнівайся. Дайте ще два ісби донизу. Я не міг подумати, що гармату підноситимуть ще й на висоту мінарету. Опустіть лише на два ісби.
— Підпаліть ґніт, — похмуро мовив Хизир. — Якщо ядро не долетить до стіни, я накажу прип’яти твій ніс на два ісби нижче поверхні води, і ти дихатимеш через раз, аж поки не відступить приплив.
Ґніт піднесли до запалу, і гармата, давши по вухах усім, вивергнула зі сопла вогонь, а за мить страшний удар струсив верх стіни Пеньона. Каміння сипалося униз, а скажені вигуки реїсів лунали кругом, аж поки густий дим не здійнявся з фортеці та ядро у відповідь знесло кілька низьких дахів далеко від мінарету. Тепер гармати невірних могли зрівняти із землею квартали бедуїнів, але жодна з них не дістала б до місця, де стояли батареї Аль-Джазаїра.
— Славу про розум вашого юдейського племені перебільшили порожніми балачками нерозумні жінки гаремів, — промовив Хизир, навіть не глянувши у бік Сінана.
А пізно увечері, коли закінчилися розваги у палаці бея, Лук’ян, не дійшовши до дверей, отримав такий поштовх у спину, що відчинив їх чолом і мало не зрівняв колінами горбатий поріг.
Звістка швидко розносилася фламандськими землями, облітала численні графства та герцогства, пливла Північним морем разом із фризькими кофами, ширилася узбережжям. Помер великий імператор Священної Римської імперії цісар Максиміліан, залишивши вільним трон германський, а заразом титул, більшого за який не існувало від атлантичного узбережжя, де починався морський шлях у Новий світ, до диких степів на сході, куди вплив Святої Церкви вже не сягав.
Країна великих корабелів та ремісників оживала, наче пожухла трава навесні. Щоправда, у Брюгге і надалі сидів регент, містами та селами продовжували нишпорити папські єзуїти, пхаючи носи кругом та час од часу запалюючи вогнища, аби врятувати люд од диявола. Так само збиральники податків продовжували тягти соки для імперської казни. Однак люди чекали змін і говорили про них.
Роботи на верфі відновилися. Тепер поміж будівельним риштуванням стояв лише один корабель — третій флюїт, що за такого темпу роботи мав зійти на воду восени. Доходів од торгових кораблів бракувало, і ван Герст двічі за цей час подорожував до Гента, щоб обумовити позику в банку міста, яким користувалися усі фламандські купці.