Обидва рази Данило супроводжував свого господаря, а вдруге, коли недуга вклала у ліжко Кунрада і ван дер Молен посів його місце, — колишньому тесляреві довелося скакати на чолі загону з тридцяти воїнів. Цю науку Деніел засвоював значно швидше, ніж морську або канонірську справу, що мали багато складних нюансів. Тут усе було надзвичайно просто — умій володіти зброєю, захищай свого господаря, швидко виконуй його накази та віддавай накази іншим. Усе. Найбільші труднощі виникали з їздою верхи, та скоро і його зад зумів притертися до сідла.
Справи ван Герста просувалися швидко, і загін збирався невдовзі повернутися додому. Тут, у Генті, «мастеру Деніелу» довелося побачити дві речі, які вразили так, що довго не йшли з голови. У день, коли господар мав завершити справу, Данило супроводжував його до костелу, де Йоганн ван Герст бажав відбути вранішню месу. День рухався до полудня, і годинник на міській ратуші — ще одне побачене диво — сповістив, що вже пора. Дзвін дванадцяти ударів розносився далеко кам’яним містом, залазячи у його найвіддаленіші кутки, відбивався від височезних непохитних стін, створюючи дивовижні враження. Люди йшли до церкви, гострі та високі вежі якої здіймалися так високо, що перехоплювало подих.
А там, усередині, диво виростало настільки, що надовго забивало дух. Величезні колонни губилися високо під стелею, на якій були зображені янголи та величезні люди, вдягнуті інакше, святі, й довкола написано щось невідомою для Данила мовою, бо фламандською він уже вмів прочитати. Балкони з маленькими колонами нависали зі стін, і там усе тримали руками маленькі янголи. І роздивитися це просто бракувало часу.
Ось тут, у такій величі, справді міг жити Господь. Та не встиг Данило розглянутись, як почалася меса. Мова, якої він не розумів, була співучою, звуки приємними, а потім залунало таке, що серце його стиснулося від неймовірно величного враження. Звуки Господньої музики проникали у тіло не лише через вуха. Здавалося, вони завжди жили там. А Господня Лютня продовжувала звучати, і груди від цього сповнювалися нечуваними враженнями. Губи розтулилися немов самі, й Данило хрестився, щось промовляючи.
— Мілорде, що це було? — вони йшли вузькою горбатою вулицею, яку стискали високі кам’яні стіни з маленькими віконцями, йшли, насилу розминаючись із тими, хто поспішав назустріч.
— Це орга́н. На ньому грає той, хто допомагає священнику під час меси. Тобі сподобалося?
— Оце диво!.. Мілорде, ось де справжнє диво… Якщо б розповіли мені, що буває таке, я б не повірив. Я бачив янголів! Ще гарніших, аніж у Гронінґені… І це також зробив майстер?
— Це робили багато майстрів, — пояснив дейхграф.
Вони вийшли на площу. Тут знову було багато народу. Натовп вирував. Але сьогодні Данило не побачив мандрівних артистів, і сміху також не чулося. Ближче до стіни були наскладані дрова, а навколо усе обнесене хмизом. Кострубаті дошки утворювали настил, на якому до стовпа була прип’ята жінка. До іншого вже закінчували припинати чоловіка. Серце Данила забилося у тривозі.
Прийшли озброєні люди зі смолоскипами. Стоячи біля самого постаменту, двоє священників з хрестами у руках щось говорили до цих нещасних. Жінка плакала і благала. Очі відмовлялися вірити. Усе це збиралися запалити!
— Що вони роблять?! — цей вигук неможливо було стримати.
Усі, хто стояв поруч, озирнулися на нього.
— Мовчи. Стій та мовчи, — нахилившись до його вуха, мовив Йоганн. — Якщо не бажаєш стати поруч із ними.
— За що?! — не міг зрозуміти той.
— Колись, можливо, я тобі поясню, — прошепотів ван Герст. — А зараз дивися та мовчи, заради життя.
Вогонь швидко охопив постамент. Обоє нещасних кричали так, що мороз ішов по шкірі. Першим замовк чоловік, потім жінка. Вогнище продовжувало горіти, здіймаючи до неба страшні язики з чорними пасмами. Це відбувалося поруч, зовсім недалеко від місця, де жив Господь Бог. І Його слуги брали у цьому участь. Невже Він не міг зупинити цього жаху? Ця величезна та велична церква була такою високою, аж до неба. Там жили такі янголи і звучала така музика… Чому Він не бачив?
Народ поступово розходився, а вражений Данило не міг переступити ногами. Губи його ворушилися і, напевно, озвучували усі ці думки, бо ван Герст, нахилившись до нього, мовив:
— Він знав про це. І він це дозволив.
Цієї ночі Данило надовго застряг у таверні при постоялому дворі, де зупинився загін. Більшість жовнірів розійшлися спати, а він із кількома продовжував сидіти над кухлем міцного елю, не підтримуючи розмову. Поруч за стінкою, що просвічувалася, шепотілися такі самі, як вони, забувши за напоєм, котрий б’є у голову, про вуха, що їх іноді мають стіни.