Та жовнірам дейхграфа було не до них. Данило ж знову згадував Джоні й каперів. Цього не траплялося вже давно. Абордаж фламандського коха знову сплив у спогадах. Молодий хлопець, який на колінах молив про пощаду і якого у Данила на очах зарубав старий Нілліс. Оте, що довелося побачити сьогодні, перевершувало те давнє, напівзабуте. Голоси з диявольського вогнища досі лунали у вухах і не бажали вступатися, а сморід паленого мяса не губився у запаху з кухля.
Гер Йоганн щось знав про усе це, але не говорив. Чому? Сам він за ці роки жодного разу не спалив нікого, навіть тих, кого страчували у Гронінґені за розбій. Він же ж наказав не розмовляти про це ні з ким.
Голова Данила ставала все важчою, проте вуха могли чути. Спершись на дерев’яну стінку, він розумів їхню розмову. Вочевидь, за кухлем елю сиділи двоє, один із яких жив у Генті, інший приїхав з якогось далекого міста.
Місцевий, котрий, схоже з розмови, служив десь писарем, розповідав, що у місті почалася смута, пов’язана з розчаруваннями новим володарем, який став ним після смерті старого імператора. Про це Данило вже знав. Виявилося, новий імператор, що посів трон у Мадриді, був родом якраз із Гента, і мешканці обурювалися, що не отримали у зв’язку з цим жодних привілеїв. Далі йшлося про те, що Карл із родини Габсбурґів залишив тією ж самою майже всю владу, а заразом і порядки, а отже, сподівання на краще не виправдалися.
Відтак розмова стала ще тихішою, і Данило напружив слух. Жовніри за столом заважали неймовірно, тому, гупнувши кухлем, він відрядив їх спати, а сам знову сперся на стінку.
— А найголовніше з того, про що розповів цей німець, — король зустрічався у Римі з Папою. І було там ще багато кого. Не благословив його Папа на імператорство. Тоді заявив Карл із Габсбурґів, що сам нарече себе прирівняною до імператора особою, не чекатиме цього роками, як його покійний дід, Максиміліан, упокій, Господи… а влади на цих землях йому і так не бракує. А ще…
Вони тепер перемовлялися зовсім пошепки, і Данило пошкодував про випитий ель. Втім, таки й так дещо вдалося почути.
— Найгірше, що сталося… коли ставав королем Іспанії… давав клятву не обертати людей чужої віри у свою… Нема більше ніякої клятви… новий кардинал благословив… Палять книжки в усіх містах… За анабаптизм смерть на вогнищі…
— У нас оголосили новий трибунал святої інквізиції, я сам чув, на площі… — голосніше почав співрозмовник. — У місті з’явилося багато іспанців…
— Тихіше! — цикнув на нього перший. — Тихо… Вони здійснюватимуть арешти. У Фландрії це триває вже місяць. Невинних спалюють на вогнищах. Книжки, що фламандською мовою написані, палять майже щоночі. Біблію самому читати заборонено! Бідна країна…
Дейхграф із ван дер Моленом прибули надрання. Данилові вдалося закуняти зовсім перед світанком. Жовнірів піднімали на ноги — ван Герст наказав їхати негайно. Міські ворота вже відчинили, і там чатував величезний загін, ціле військо вдягнених в однакові залізні обладунки та шоломи вояків, які розмовляли між собою мовою «гішпанів», що там, у каперів, не раз доводилося чути.
Зупинка тривала недовго. Показавши начальникові сторожі якісь папери, гронінґенський загін рушив далі. Та занепокоєння на обличчях обох не поменшало. А наступного дня їх наздогнали двоє вершників. Перекинувшись кількома словами з господарем, вони забралися назад, а на поближньому роздоріжжі увесь загін несподівано повернув на північ.
Вони відстали утрьох, і скоро Йоганн ван Герст зупинив коня. Обоє розвернулися до нього. Коні хоркали, мало не торкаючись один одного мордами. Щось мало статися.
— Ти чужинець, — промовив дейхграф, — але мені не раз доводилося переконуватись у твоїй чесності та відданості своєму господарю. Жодного разу я у тобі не помилився. І жодного разу ти не згадав мені про тортури, що їх я тобі несправедливо завдав. У мене небагато вірних людей, на яких справді можна покластися. Ти здатний піти у небезпеку задля справи, яку я роблю?
— Так, мілорде, — не вагаючись, відповів Данило, серце котрого стислося у важкому передчутті.
— Навіть якщо за це можна потрапити на вогнище?
— Ви завжди перемагаєте, завжди неодмінно досягаєте свого, — подумавши, відповів той. — І якщо ми триматимемося вас, так буде і цього разу.
— Гаразд, — ван Герст натягнув поводдя. — Тоді мусиш очолити увесь загін. І якщо доведеться боронитися, навряд чи ми переможемо. Але смерть у бою краща, ніж на вогнищі.