— Тихо, паскудо, бо задушу!
Та Лук’ян продовжував видиратися, втрачаючи останні сили. І тоді дужі пальці охопили його шию. Відразу ж бракнуло повітря. Налилися важким руки та ноги. Губи намагалися зіпати, але це не давало полегшення. Відчуття було настільки ж незвіданим, як і те, що подарувала Вістуня, от тільки на відміну од того, першого, він добре уявляв, що буде далі. Кінець. Смерть.
Дикий жах скував тіло. І тоді рука ворога попустила горло, даючи грудям таки хапнути повітря. І ще раз…
Ні, хапнути удруге Данило не дав, знову стиснувши його горлянку. Здавалося, це триватиме без кінця. І скоро від Лук’яна залишився тільки шмат тіла, ще теплий, у котрому якимось дивом досі тремтіло життя.
Він не розумів уже нічого, коли з нелюдськими воланнями, у самій сорочці, розмахуючи дерев’яними вилами, вибігла Вістуня, не бачив, як розбігалися перелякані хлопці, й не відчував, коли Данило спересердя наостанок важкими стусанами тлумив його голову та груди.
Усе кануло у важкий непроглядний морок.
Вершник у розшитій свитці різко осадив коня, який продовжував гарцювати, здіймаючи хмари пилюки, і забагнув старшину. Гарда його шаблі далеко виблискувала золотом на полуденному сонці. Тупіт коней заполонив Заплави. Їх ставало дедалі більше. З усіх кутків збігалися занепокоєні люди. Гомін котився селом. «Не татари». Але поява загону вершників, ким би вони не були, не віщувала нічого доброго. І від своїх, і від литвинів також можна було чекати біди та нещастя.
Зрештою прибув староста.
— Як величати тебе, боярине?
Намагаючись бути якомога спокійнішим, Буйтур Сова, кульгаючи на скалічену ногу, поляскав по шиї гнідого скакуна, притримуючи, аби несподіваний гість скочив на землю.
— Я сотник Гатило війська Його Величності короля Великого князівства Литовського та Руського. Збери старшину.
— Усі тут, — розвів руками Сова. — Що сталося і чого твої вояки мирний люд лякають? І ми вірні слуги короля литовського, а той, хто перед тобою, також служив сотником, поки міг шаблю тримати.
— Тоді ось тобі грамота, в якій Його Величність король Польський, Литовський та Жемайтійський, Великий Князь Русі Олександр Ягеллон дарує ці землі разом із селами своєму вірнопідданому, маршалкові королівського двору, своєму радникові князеві Глинському Михайлові. Мені ж із хоругвою належить бути тут до прибуття князя, аби зібрати відомості про місцину, набрати військо і подбати про будівництво княжого замку та фортеці, які він закладатиме сам.
Люди збігалися звідусіль і занепокоєно слухали сотника, передчуваючи нові нещастя.
— Окрім того, мусиш відзвітувати про те, куди йшли податки, зібрані зі селян за останні три роки.
— Як куди… — не второпав Сова, — воєводі Брацлавському. Кому ж податки збирають? Великий Гетьман князь Острозь…
— Великий Гетьман чотири роки як у московському полоні. І балакають, що вже присягнув їхньому цареві. Так що ти скажеш мені, навіть напишеш не лише про кожний срібний гріш, стягнутий із твоїх селян, а й кожну діжу меду, що стягнув з бджіл.
Гнів перекривив його обличчя, спотворене навскіс старим рубцем од шаблі, очі зиркали на старосту, лякаючи й селян. Баби шепотілися та ховали дітей за спідниці.
— Я-то напишу, та хіба комусь легше стане? Люди нічого не мають. Поглянь на них! Минулої весни перед Великоднем татари були. Нічого не лишили. Хіба що самі у хащі встигли повтікати. Щойно відживаємо лише…
— Про татар я вже чув, — посміхнувся Гатило. — Усі цю пісню співають. Тільки не сподівайся здурити. Кожну хату обдивлюся. З кожним хлопом сам говоритиму. Тож краще готуй гідний відкуп до княжої казни, якщо не хочеш на другу ногу скалічіти.
— У нас водиться хлібом-сіллю зустрічати будь-кого, крім татарина, — важко зітхнув старшина. — Припни коня, боярине, скинь шаблю. Меду випий. І лицарям своїм дай відпочити з дороги. Приймемо, чим багаті. А потім говоритимемо.
— Мед питимемо, коли діло зробимо. А діла того ще ого-го… Шестеро сіл об’їхати належить, кордони виставити. Нема влади у вас, нема порядку. Через те й татари щороку. Ось бачиш гору на тому березі? Гадаю, саме там князь свій замок закладатиме. Кращого місця нема на день шляху хоч туди, хоч сюди.
— Де, тут, у Заплавах? — роззявив очі Буйтур.
— Ні, чоловіче, — пояснив княжий сотник. — Не у Заплавах. Грамоту почитай, коли письменний. А ні — дяка попроси. Відтепер воно Глинське — родове село для усіх майбутніх нащадків княжого роду. Відтепер і назавжди. Кожен двір має видобути та звезти до зими п’ять десятків великих каменів та дві сотні малих. Один із п’яти дворів — дати робітника, який працюватиме на будівництві кожного дня, або кожен двір даватиме такого робітника раз на п’ять днів. Із кожних семи дворів до війська повинен прийти муж, здатний тримати зброю. А про коней та човни говоритимемо другого дня, як усе оглянемо.