Монкада вирішив діяти розважливо. Можна було просто зараз почати бомбардування міста й висадку війська під прикриттям Пеньона. Та що вирішували кілька днів, за яких штурм розбійницького кубла розпочнеться відразу з усіх боків? Не надто вірячи у боєздатність найманців-бедуїнів, дон Уго все-таки вирішив чекати.
Хамму Ахмад не з’явився і п’ятого дня. А ввечері несподівано подув сильний вітер у напрямку берега, перетворившись уночі на справжній ураган. Галеони розхитувало та зривало з якорів, а тоді гнало просто на скелястий берег, розбиваючи об каміння, що тримало на собі фортецю Пеньон.
Паніка була тотальною. Не маючи найменшої змоги плисти у протилежний бік, іспанці ставили вітрила, намагаючись якимось неймовірним галсом пройти здовж берега і вислизнути зі смертельної пастки. Вдалося це не усім. Багато галеонів, котрі уникли смерті на скелях, були викинуті на пісок, і по них, не чекаючи перших сонячних променів, ударили гармати Аль-Джазаїра.
А невдовзі у вранішньому мороці запалало вогнище на східній стіні. Вітер роздував вогонь, закликаючи реїсів П’ялі-араба до повернення. З першими сонячними променями потік воїнів линув із воріт міста на берег. Розгром був повний. Оскаженілі від крові, п’яні від першого успіху реїси добивали невірних, яким уже не могли допомогти ні залізо, ні гармати. Хто міг, намагався дістатися до острова й заховатися у фортеці. Вони знімали кіраси й кидалися уплав, але нещасних топили хвилі, б’ючи об каміння.
Галери ж на усіх веслах таранили велетенські кораблі, викинуті на мілину, і брали їх на абордаж. Кровопролиття тривало аж до вечора. Флагман Монкади зумів таки у числі небагатьох вислизнути попри стіну, зловивши кілька ядер, і, дивом не сівши на мілину, вийшов у відкрите море в напрямку Тунісси.
Усе це мали змогу бачити передові загони кінноти Хамму Ахмада, які й поквапилися вчасно повернутися, щоби донести до володаря звістку про повну поразку армади могутнього сюзерена. Зважаючи на це, хитрий і далекоглядний емір повважав за краще зупинитися, аби не прибути до Аль-Джазаїра надто рано, пошкодувавши одночасно, що за невдалих розкладів його вже могли побачити з фортеці Пеньон, стіни якої височіли над островом, а отже, майбутній повелитель усіх невірних зможе запідозрити неповороткого союзника у зраді.
Гарматні обстріли припинилися наступного дня. Фортеця Пеньон, прийнявши останніх уцілілих, на міцно зачинила ворота. Хизир наказав припинити вогонь, адже взяти її згарячу однаково не вдалося б. Аль-Джазаїр заповнили юрби полонених християн. Бійки, страти та крики поранених — усе це тривало ще не один день, аж поки відголос великої битви почав ущухати. За кілька днів повернулася решта галер, яким удалося наздогнати й захопити ще один ворожий галеон. Його також притягли до гавані.
Місто заспокоювалося довше, ніж розбурхане море. Хизир-бея звеличували на кожному кутку, в торгових рядах і далеко за стінами. Сам же Хизир-реїс прославляв усемогутнього Аллаха, який дарував перемогу. А невдовзі повелитель реїсів, котрому тепер було не до розваг, відплив до Джерби, віддавши місто під опіку Сінанові. Ті ж, хто залишився, натхненно говорили про майбутнє плавання до Істанбула, рейд на Сицилію, захоплення Пеньона і багато іншого, на що збирався спромогтися володар Магрибу.
Розваги ж тривали без нього. П’яні од великої перемоги, реїси віддавалися вину, грі у кості, молитвам та інколи насущним справам. Цього вечора Марко де Агостіні влив до горлянки набагато більше червоного напою, ніж могла витримати його голова у яскраво-бордовому береті. П’яний неаполітанець вештався коридорами палацу і шукав Хизира, з яким давно не схрещував славетної шпаги, адже більше ніхто з реїсів не бажав цього робити. Не хто інший як Сінан спромігся нагадати йому, що до битви з невірними синьйор Марко хвалився, що стане проти мудрого сібі, якого бей, зайнятий новими турботами, залишив разом із набридлим почтом.
Лук’яна збудили й притягли до зали. Регіт стояв неймовірний, коли до рук йому тицьнули абордажну шаблю і наказали битися. Він застиг у розгубленості й не розумів, що має статися далі, — закінчиться це звичайним знущанням чи тіло його таки проштрикнуть рапірою, оскільки він більше не потрібен володареві. Нещасного боляче штуркали з усіх боків, підштовхуючи до синьйора Марка. Не в змозі далі терпіти це, Лук’ян кинув зброю на каміння.
Обурені вигуки залунали на повну, і шаблю знову вклали до його рук, а де Агостіні, якому набридло, ляснув щосили його по стегні плазом рапіри. Біль був дикий, і відразу ж залізо вдарило у другу ногу.