— Бийся, свиноїде! — кричали з усіх боків. — Інакше він товктиме тебе, доки не здохнеш!
Новий удар був іще сильнішим, і Лук’ян засмикався на камінні, не здатний угамувати біль. Терпіти це далі ставало неможливо. Він схопив шаблю й почав махати нею на усі боки. Вони реготали, а Марко кривлявся, виписуючи піруети кінцем своєї зброї. Важко дихаючи, нещасний іще продовжував триматися, бо так його хоча б не били, проте руки швидко налилися вагою, і шабля дзенькнула по підлозі. Й одразу ж різкий біль пронизав його стегно.
Це був край. Бажання померти охопило цілковито, адже терпіння його остаточно скінчилося. Схопивши шаблю, Лук’ян кинувся на де Агостіні, намагаючись проштрикнути ворога, та той встигав кудись зникнути, і вістря розсікало повітря. А сили кінчалися швидко.
П’яні реїси, забувши про все, підбадьорювали суперників.
— Трамацону! Марку, покажи йому Трамацону! — лунав регіт.
Де Агостіні картинно зупинився посеред зали і розвів руки, відкриваючи власні груди для удару супротивника. А того знову почали штуркати чим попало, під’юджуючи до нападу. Не тямлячи, що робить, Лук’ян докульгав до нього, а потім зробив іще один крок. Ворог не рухався, наче навмисно бажав бути простромленй наскрізь. Лезо шаблі застигло поруч із його грудьми. У залі запанувала тиша. І тоді, не в змозі стримати переможного крику, Лук’ян засадив це вістря у розхристаний камзол неаполітанця.
На превеликий подив нещасного, залізо дзенькнуло по залізі, й шабля його зупинилася на перешкоді, створеній рапірою всюдисущого Марка, а ще за мить рука досвідченого бійця, що стримала цим швидким рухом шаблю нападника, зробила блискавичний оберт кистю, через що лезо рапіри описало широке півколо, і вона вгатилася у плече Лук’яна знову ж таки плазом.
Той упав на місці. Тіло його смикалося по підлозі, не здатне витерпіти біль. А навколо лунали захоплені вигуки. Перекинувши його ногою навзнаки, Сінан переконався, що рука сібі не відрубана. Ба більше — на ній не було навіть рани. Лише тоді він дав знак двом, які вже чекали. Схопивши м’яке тіло за руки та ноги, його винесли й кинули у темний підвал, зачинивши двері.
Неспокій оселився на фламандських землях уздовж усього узбережжя, де новий імператор намагався навести лад. Здавалося, віддалений Грюнс із замком Гронінґен, що примостився майже на самому березі, куди крізь болотяне мереживо непросто було потрапити навіть звісткам з інших земель, захищені від усього поганого. Та насправді це було не так.
Якщо сюди не конче досягали пильні очі й кровожерливі кігті папських єзуїтів та іспанських інквізиторів, постійні зазіхання саксонських найманців зі сходу та півдня шкодили землям, на яких вільнолюбиві фризи ще якось трималися власним розумом посеред царства розбрату.
Герцог саксонський Георг, нащадок курфюрста Альбрехта, вперто ходив слідами батька й ніяк не міг заспокоїтися, що той, ведучи свого часу постійні війни на півночі, так і не отримав повної влади над фризькими землями, на які з далекої Іспанії тепер відверто зазіхав його могутній суперник Карл Габсбурґ, перший претендент на імператорство.
Утім, потерпаючи від жорстокого протистояння з Лютером та перехрещенцями на власних територіях, численних селянських повстань, Георг на прізвисько Бородатий швидко знайшов спільну мову з тираном, який жорстко притискав будь-яку церковну реформацію на підвладних землях. Підбурюваний несподіваним союзником, Карл таки розв’язав війну в нижньому стихті Утрехтського єпископства, де авторитет єпископа Хендріка ван дер Пфальса був слабший. Та за підтримки вільнолюбивих фризів опір бунтівного єпископа змусив загрузнути у болотах імперське військо й перетворити таким чином єпископство на останній оплот незалежності.
…Восени з корабельні зійшов на воду третій флюїт ван Герста. Рух на дорогах, що з’єднували Грюнс із замком Гронінґен, пожвавився. Місто, скарбниця якого отримувала найбільший притік грошви з рибальських і торгових кораблів, заходилося обладнувати новий флот. Цехи ремісників працювали на повну. Вози з вітрильною тканиною, мотузками, смолою тяглися у напрямку берега. Озброєні кавалькади вершників та піші жовніри чатували на роздоріжжях, охороняючи все це від германських найманців, загони яких потрапляли з боку Мюнстера й чинили розбій.
Йоганн ван Герст, здавалося, припинив спати й із ранку до вечора був у сідлі, мотаючись між корабельнею, де усе вантажили на човни, і замком, у якому тепер завжди були присутні люди з ради бюргерів. Із першими морозами прибули замовлені в Антверпені гармати.