Усе закінчилося просто — Деніелу, визнаному заблудлою вівцею на шляху до Господа, враховуючи його заслуги перед містом та святою церквою, було запропоновано прийняти католицьку віру — як свідчення відсутності зв’язків із дияволом. Янгол того ж самого дня зайняв місце у церкві замку Гронінґен поруч із вівтарем, а майстрові було дозволено створювати під наглядом братства святі образи з дерева і каменю.
Але на цьому не сталося. Найголовніше відбулося лише згодом. Одного вечора, коли виправданий сидів у темному домі, не знаючи, радіти такому закінченню чи ні й куди тепер прикласти руки та душу, неспокійну із недавніх часів, у двері постукали. Його кликав господар. Із завмиранням серця Данило увійшов та вклонився. Слуга зачинив двері за його спиною.
— Деніеле, — промовив дейхграф, — це творіння тепер завжди стоятиме ось тут. А ти… Ти зробиш іще одну. Я втратив віру, що новий імператор згадає про мене. Скоро зима. Зібратись у це далеке плавання ми вже не встигнемо. Я надішлю ще одне прошення. А ти зробиш іншу Елізу, яку Вілфорт встановить на бушприті мого флагмана. Вона поведе нас за собою до берегів Нового світу. І принесе нам удачу.
Погляд його світився, а очі випромінювали шалену надію.
— Ми знайдемо нові землі. І збудуємо там міста й села. І храми, в яких не буде папських єзуїтів, а тих, хто читатиме Біблію фламандською, не палитимуть на вогнищах. І заберемо туди святі книги, які ти врятував у Леувардені. Ми попливемо туди разом. Я вірю, це станеться.
Данило стояв, глибоко вражений, і дивився в очі своєму панові, якого жодного разу не бачив таким.
— А тим часом…
Підійшовши до іншого темного кута просторої зали, ван Герст із зусиллям підняв щось велике й рушив до Данила.
— Ось, це іспанська кіраса, яку носять командувачі імператорського війська. Ти бачив, напевно. Її переробили на твоє велетенське тіло. Бери, бо у нас багато ворогів. І залишся живий до того часу, коли ми відпливемо від фламандських берегів. І тоді — обіцяю тобі — ти викинеш її, а заразом палаш та шолом. Забудеш гарматну премудрість. Це робитимуть інші. Клянуся святим Мартіном, ти вирізатимеш янголів для храмів, що простягнуть куполи до самого неба, на якому відтоді житиме наш Бог.
Молот у вмілих, закопчених вогнем руках робив свою справу. Розпечений до білого, довгастий шмат заліза під його частими ударами ставав довшим і поступово набував форму шаблі. Піт прозорими доріжками стікав чолом Мехмета, змиваючи чорну пилюку.
Кинувши молот, він засунув недороблене у піч, а двоє хлопчиків, тримаючи кліщами таке саме залізо, вже клали його на ковадло. Удари залунали знову. Накульгуючи, Лук’ян затягнув до кузні черговий міх із вугіллям і, висипавши у куті, почав закидати до пічної топки.
Його хитало. На розбитому обличчі понасихали кірки, а руки не бажали згинатися. Молот припинив стукати. Наближався час вечірнього намазу, і Мехмет, вийшовши з кузні, постелив килимок із морської трави та опустився на коліна у молитві. Голова його час од часу хилилася, торкаючись чолом постеленого, а губи промовляли слова, звернені до всемогутнього Аллаха. Спершись на стіну кузні, Лук’ян також прошепотів кілька слів молитви. Мова, якою це промовляв, давно змінилася, а кількість слів, що злітала з порепаних губ, щороку ставала меншою, адже Господь їх однаково не чув.
Простягнута рука коваля тримала шмат напівзасохлого пляцка. Схопивши їжу, Лук’ян уп’явся в неї зубами. Руки тремтіли, відмовляючись слухатися. Та хлопець знав, що після їжі дріж мине і він зможе притягти ще один міх вугілля. Сонце збиралося сісти за море, й від нього вже не боліли очі.
Прожувавши, Лук’ян вклонився і подякував за їжу. Цей коваль був доброю людиною, хоч і рідко щось говорив.
— Мехмете, ти молишся Аллаху?
— Так, я молюся Великому та Всемогутньому Аллаху, — відповів той.
— Мій попередній господар з палацу еміра Абу Хашир ібн Махді був ученою людиною, — несміливо почав Лук’ян. — Він також молився Аллаху. Абу Хашир казав, що мусульманин повинен молитися, ставши обличчям у бік далекої Мекки, де є свята Кибла, і тоді його молитви швидше долинуть до Всевишнього.
— Я так і роблю, — здивовано мовив Мехмет. — Навіщо ти, невірний, мені про це говориш?