— Ти добра людина і даєш мені хліб, — опустив очі Лук’ян. — Тому і я хотів зробити тобі послугу. Ти не молишся у бік святої Мекки. Вона ось там…
Рука християнина вказала дещо інший напрямок.
— Як сміє поганий пес вказувати мені, куди молитися? — скипів коваль. — Візьми міх і йди по вугілля! Поки я не змусив тебе танцювати на вогнищі, яке ще не загасло!
Лук’ян мовчки рушив геть. Та не минуло й двох днів, як Мехмет сам почав розмову. Сонце вже сіло, а він ходив навколо печі, в якій згасав вогонь.
— Ти посіяв у мені зерно сумнівів, — нарешті сказав Мехмет. — Звідки ти взяв, що свята Мекка саме там? Усі мусульмани Аль-Джазаїра моляться так, як я. Розкажи мені.
Довелося Лук’янові розповісти про книги великого халіфа Багдада аль-Мамуна, в яких були зображені на малюнку море Ак-Деніз та усі землі навколо нього. Аль-Джазаїр, Вахран та Джерба розташовувалися на одній лінії, і якщо б її протягнути ще далі, вона не потрапить до Мекки, яка на тому ж малюнку праворуч. Той, хто писав про ці землі та море, хто вчив правильно визначати напрямок, увесь час згадував Аллаха, а отже, був мусульманином.
Колись Мехмет плавав на галерах реїсів і розумівся на морській справі. Розгрібши ногою пісок, він почав малювати берег, сонце, намагаючись скласти все це у голові.
— Ось, із висоти кузні, що стоїть на горі, ми бачимо виступ, за яким далі Вахран, що його захопили невірні, котрі живуть через море, — мовив Лук’ян. — Далеко попереду інший виступ, біля якого Джерба. Звідти ми припливли. Озирнися — між ними пряма лінія. Ти молишся у бік Тунісси. Мекка — ось там.
Тепер Мехмет замислився надовго. А четвертого дня після розмови Лук’ян помітив, що килимок ліг на землю у напрямку, що вказав саме він. Хлопчики, які приходили з міста, приносили їжу, і Мехмет тепер давав йому м’яса та вина. А увечері наступного дня Лук’ян знову звернувся до коваля.
— Мехмете, ти намагаєшся викувати якомога більше шабель для реїсів. Я міг би сказати тобі, як це зробити, якщо ти не гніватимешся.
Коваль здивовано роззявив рота, проте погані слова цього разу так і не злетіли з його неговірких уст.
— Мене не вчили бути ковалем, — провадив далі Лук’ян, — але Хашир ібн Махді також мав кузню для того, щоб винайти багато нових речей, яких ще ніхто не знає. Він теж вивчав стародавні книги, привезені з Багдада, і знайшов, що не повітря роздуває вогонь та робить його сильнішим.
— Замовкни, невірний пес! — не витримав Мехмет. — Мій батько і мій дід були ковалями, доки я, невдячний їхній син, не поплив із реїсами! Ти вчитимеш мене, як кувати зброю?!
— Не гнівайся, о, найуміліший з ковалів! — заволав Лук’ян. — Але не я вчитиму. Лише інший мудрець, також вірний всемогутньому Аллахові! Проте його нема поруч, тому говоритиме ібн Махді моїми вустами, бо це я запам’ятав усе, про що написано у книгах і що він робив. Живить вогонь не повітря, а лише те, що є у ньому.
— У повітрі нема нічого, тупий віслюче! — вибухнув Мехмет, помахавши красномовно рукою. — Ось, воно порожнє!
— Не гнівайся, мій покровителе, — мало не плачучи, просив Лук’ян. — А скажи тоді: чому високо у горах бігти важче, ніж берегом моря? Чому? Хіба найвеличніший із ковалів не пробував робити це? Чому в кузні, де горить вогонь, дихати також важче, ніж за стінами її? Бо у повітрі таки є щось таке, чого людина не бачить. І воно потрібне вогню, щоб горіти. Воно ж потрібне людині, щоб жити. Високо у горах його менше, тому там важко бігти. Внизу біля моря його багато. У кузні його забирає вогонь, який горить. Тому щойно вийдеш за стіни — одразу дихається легше.
Мехмет надовго замовк.
— О великий учителю усіх реїських ковалів! Накажи збудувати піч на морському березі. І ти сам побачиш, як горітиме вогонь і наскільки швидше залізо ставатиме м’яким для твого молота! А ще накажи зробити з іншого боку печі друге піддувало, і хлопчики, котрі допомагають тобі, нехай вдувають повітря по черзі, тоді воно потече не як вода під поштовхами весел, а як у річці.
За кілька днів нова кузня вже працювала внизу під стінами міста в куті, що стояв найближче до берега, а біля піддувалів орудували двоє сібі. Містяни дивилися на нове диво Мехмета й возносили хвалу Аллахові.
— Ти заслужив мою милість, — сказав одного разу Мехмет, — але я не емір і не бей, лише коваль. Проси те, що я можу.
— Зроби мені шаблю, — не задумуючись, мовив Лук’ян. — Але таку, щоб могли тримати мої слабкі руки.
— Навіщо вона тобі? — не зрозумів той.
Схиливши голову, Лук’ян розповів йому про розваги Сінана зі синьйором Марком, які тепер не були щоденними, проте, якщо вже розпочиналися, то тривали пів ночі.