Свято тривало недовго. Третього ж дня володар наказав будувати для султанських вояків кишли, які мали стояти окремо, поруч із полями, де воїни мали відточувати майстерність. Не вистачало бранців для роботи на стінах, і Хизир разом із П’ялі-арабом замислили новий похід до північного узбережжя, де їх не мали чекати.
Життя у місті змінилося. Вулицями та здовж торгових рядів розходжували юрби йєні-черів, надаючи Аль-Джазаїру своїм яскравим одягом та чудернацькими шапками неабиякого колориту.
Марко де Агостіні залишився у місті. У боях із оборонцями християнських прибережних містечок він міг власноруч убити з десяток ворогів, перед тим, як загинути від гарматного ядра. Втім, отут, за стінами, навчивши сотню реїсів убити хоча б по двоє невірних кожен, досвідчений воїн збільшував ворожі втрати до значно більшого числа. Так вирішив Хизир, який, на відміну од брата, робив усе головою, а не лише серцем.
Лук’ян, натягавшись вугілля, що тепер потрібно було носити ще далі, ніж до старої кузні, з острахом щоразу повертався до свого кутка, де для сну була кинута лише копичка сухої морської трави. І щоразу, приносячи їжу реїсам, які розважалися у палаці, він з острахом думав про те, що станеться невдовзі.
…Цього разу розваги, до якої звикли, усі вимагали одноголосно. Реїси мали піднесений настрій і не збиралися розходитися до сну. Йому простягли шаблю.
— О великий Сінане, — Лук’ян несподівано звернувся до того, хто зараз вирішував усе. — Дозволь узяти мені для двобою свою шаблю, яку я викував сам у кузні. Нею битимуся краще.
Регіт довго струшував стіни фортеці та склепіння стелі. Реїси, які почули про новину, сходилися дивитися на диво. Агостіні уперше прогнозували смерть. Розвага загрожувала затягтися надовго. П’яні розбійники обирали для себе супротивників на спір, після того, як Лукані винесуть до підвалу.
Поява у його руці короткої і тонкої, невідомо на що схожої зброї, викликала наступну хвилю піднесення. Шаблю одразу ж відібрали і довго передавали з рук у руки, мацаючи за різні місця. Жарти, на які спромагався кожен, затягували початок поєдинку. Зрештою йому повернули цей витвір і наказали битися.
Тепер шабля уже не загрожувала сама випасти з руки нещасного, і тими кількома рухами, що показав Мехмет, Лук’ян намагався боронитись як міг, роблячи лише короткі випади час од часу, щоб обурені його бездією реїси не почали штовхати нещасного чим попало.
Завзяті вигуки все гучніше лунали з місць, а насмішки у бік Агостіні почастішали. Його обзивали віслюком, не здатним прибити мишу. Нарешті це спрацювало, і той пішов уперед, але Лук’ян, обравши відверто захисну тактику й засвоївши кілька основних рухів, тримався геройськи.
Однак усе закінчилося швидко, як завжди. Здолавши відчайдушний опір суперника, неаполітанець бив плазом рапіри, завдаючи лише біль та остерігаючись скалічити жертву. Реїси не мали жалю. Чим відчайдушніше захищався Лук’ян, тим довше ці пекельні потвори прагнули бачити його муки.
Та охочих вийти на середину зали цього вечора не бракувало, і Лук’яна таки відправили до підвалу. Думки десь плавали, у надзвичайно далеких морях, не бажаючи повертатися до голови. Рука мацнула по камінні. Не забрали. Його шабля валялася поруч, і пальці змученої та затерплої долоні мимохіть обхопили руків’я.
Лук’ян зробив зусилля, повертаючи думки з тих далеких морів, а потім став на коліна й уперся рукою у стіну. Наступним рухом піднявся на ноги. Навколо була суцільна темрява, але він зробив випад. Потім іще один. Потім ще. Він не належав до правовірних мусульман і не мав Аллаха у серці.
Але це був його джихад.
Єпископ Утрехтський Гендрік ван дер Пфальс повільно йшов алеєю, здовж якої монахи садили туї. Нова вежа замість тієї, яку сорок років тому зруйнував паводок, дивилася у небеса височезним нефом у кінці їхнього шляху.
— Нас також напочатку непокоїла віддаленість башти від церковної споруди, але саме у цьому місці Господь подарував нам тверді кам’янисті ґрунти, давши таким чином знак, — пояснював вікарій. — Тому вежа стоятиме тут. А згодом ми зведемо додаткові будови, які з’єднають її з церквою.