— Де ти взяв цей смартфон? — запитав він у Макаки, знову вируливши на трасу.
— Та… Одна фіфа на набережній впустила, а я, ну… Підібрав. Але сім-карту я одразу викинув…
— Вони так завше роблять, коли крадуть телефони, — підказав Василь.
— І зйомку я вів без сім-карти, — закінчив думку Макак.
— Зрозуміло, — Томас знеструмив телефон та поклав собі у кишеню.
— А ще знаєте, що я згадав, — ображений за те, що в нього забрали телефон, пробурчав волоцюга, — коли тікав з Петровського, то зіштовхнувся з тим товстуном в окулярах…
— Яким ще товстуном? — обернувся до нього з переднього сидіння Василь.
— Ну, тим, чий портфель…
— Макаре, він тебе впізнав? — Томас поглянув на волоцюгу у дзеркальце на сонцезахисній панелі.
— Ні, — збрехав Макака.
Квартира у Запоріжжі, де мусили оселитися Василь із Макакою, виявилася занедбаною однокімнатною маломіркою, на п’ятому, останньому, поверсі старого будинку. Хоча і майже в центрі міста, неподалік від вокзалу. Залишивши там теософа із волоцюгою та наказавши останньому носа не потикати на вулицю, Томас, вже у сутінках, рушив у зворотну путь.
Зупинившись підвечеряти у дорогому і порожньому ресторані на околиці Дніпропетровська, він ще раз переглянув відеозапис катастрофи літака Шахсуварова. Сумнівів не виникало — одного з пасажирів вивозили з летовища мікроавтобусом. Звісно, слід сьогодні ж переслати запис для детальної експертизи до Ленглі, але загалом картина зрозуміла — олігарха ізолювали, і зробили це, вочевидь, не без відома української влади. Невже хтось у цій країні наважився почати власну гру проти конфідента самого самодержця? Міняються часи, міняються.
Вечеря затримувалася. Кок Андрій оголосив, що сома слід приготувати за усіма правилами. Тоді зголоднілі панове надовго запам’ятають цю страву, а доти — хай наберуться терпіння та зачекають. Гусикові наказали допомагати на камбузі, а Денові — драїти палубу. Закінчивши, старший волоцюжка сів на кормі, щоб помити швабру, щітки та протерти і поскладати пластикові пляшки з мийними засобами. Олег зауважив, що хлопець поставився до виконання своєї нескладної роботи з якоюсь несподіваною ретельністю.
— Де ти так прибирати навчився? — запитав щойно посвячений характерник, спираючись спиною та ліктями на бильця облавка.
— А тобі що до того? — знизав Ден плечима. — Чи знічев’я цікавишся?
— Мені у дитинстві мама загадувала дома прибирати. — Олег не звернув уваги на легку задерикуватість тону молодшого співрозмовника. — Ох, і не любив я тієї роботи.
— А мені бабуся, — зітхнув волоцюжка, — але в нас такого причандалля не було, — він вказав на щітки та алюмінієву швабру. — Це коли я вже на вулиці опинився, попервах підробляв в одній кав’ярні на Озерці. За харч прибирався там.
— А як на вулицю потрапив?
— Та, це довга історія. Батьки від наркоти повмирали, ще коли я малим був. Жив із бабусею в селі, — голос Дена несподівано затремтів, проте Олег вдав, ніби цього не помітив, — а як вона померла… Просто на городі… Полола картоплю, сказала, що їй щось недобре, коло серця. На сапу сперлася, сісти спочити мабуть хотіла, але поточилася, і все, і її вже нема… Поховали за день. Мені сусіди на кутку і молока давали, і обідати кликали, і город порати допомогли. Думав, зимуватиму в селі. Там і школа була. Та восени прийшов голова сільради з якоюсь тіткою. Вони з чоловіком десь аж із Мурманська до нас переїхали. Документ мені голова показує, нібито бабуся продала їм нашу хату, ще у квітні. Йому люди кажуть: «Що ж ти, вилупок, робиш, це ж сама хвальсивікація. Сироту безхатченком лишаєш?!». А голова свої п’яні очі вилупив і каже, що усе по закону, а мене у притулок віддадуть. Ну, я того ж вечора й дременув на станцію, сів у потяг…
— То хата так тим зайдам мурманським і лишилася?
— Як тікав, то спробував підпалити, але вона не зайнялася. Та їх таки покарав Господь. В нас хата над самою яругою стояла, а там унизу люди глину собі для будівництва брали. Ще як лопатами, то воно нічого, і бабуся завше слідкувала, аби з нашого краю не копали, а з протилежного. Її слухали… Зустрів я оце з місяць тому на Озерці хлопця із нашого села, майже одноліток мій. То він розказав, що восени хтось екскаватор надумався у те глинище загнати. Ну, щоб на продаж довбати глину. А навесні, як дощі пішли, хата посунулася в яр. Вся завалилася, враз, уночі. Люди ту біду побачили, коли розвиднилося. Зранку чоловіка відкопали мертвим, а жінку — живою. Та не довезли до лікарні — машина швидкої допомоги зламалася, старезна була, та й дорогу ж розвезло… Нехай царствують… — Останні слова Ден вимовив, вочевидь, наслідуючи односельців, які чув від них, коли ті частувалися горілкою на обіді після похорону. — Слухай, Олеже, — він несподівано всміхнувся, стріпнувши волоссям, — а в тебе, ну… дівчина є?