Каналами зв’язку Хазяїна та за його співпраці Шахсуваров потроху почав отримувати інформацію, що замах на нього організували люди, наближені до самого самодержця, які заздрять впливу та грошам олігарха. Схоже, що він у це починає вірити. Томасові слід зустрітися з Шахсуваровим, аби підтримати ці підозри й схилити багатія до співпраці «в ім’я демократичних свобод». До речі, Хазяїн люб’язно погоджується посприяти цій здибанці. Далі йшли детальні інструкції щодо організації та змісту розмови.
Не гаючи часу, цереушник зателефонував за номером, наданим колегами з-за океану, вимовив коротку фразу-пароль: «Дніпро — Потомак» — і вже за годину заїжджав «Хаммером» під квітучі акації лікарняного парку.
Тільки-но Томас залишив салон автівки, до нього підійшли двоє немолодих, але підтягнутих чоловіків зі сторожкими поглядами. Вони обшукали його і повели до невеликого двоповерхового корпусу. Оголошення на дверях повідомляло, що споруда на карантині, і стороннім вхід суворо заборонений. У холі чатували ще двоє охоронців, які знову ретельно обнишпорили Томаса, забравши годинник, телефон і авторучку, та провели сходами на другий поверх. Минувши ще один пост охорони, вбраний у халат та бахіли, шпигун нарешті опинився у лікарняній палаті олігарха.
Усупереч очікуванню, Владімір Шахсуваров не лежав на ліжку, а сидів у інвалідному візку біля письмового столу. Змарніле обличчя екс-полковника свідчило, що до одужання йому ще далеко. Під очима набрякли синюшні мішки, щоки провалилися, через підборіддя тягнулася смужка пластиру. Шия та права рука були у корсетах. Він силувано посміхнувся, вказуючи Томасові на стілець поряд.
— Я знаю хто Ви, — голос олігарха прозвучав хрипло, ледь чутно.
— Як ваше самочуття? — Томас сів.
— Не дочекаються, — Шахсуваров вказав на стелю здоровою рукою.
— Ви вважаєте, що замах на вас організували звідти? — Томас і собі вказав очима угору.
— А звідки ще? — прямий погляд олігарха повільно зупинився на обличчі американця, але той ані порухом не видав себе.
— Це могли бути ваші місцеві недоброзичливці…
— У них кишка затонка, містере…
— Просто Томас.
— Ви уповноважені зробити мені пропозицію від імені уряду Сполучених Штатів?
— Так. Звісно, наша співпраця ґрунтуватиметься на обопільно вигідних засадах.
— Слухаю Вас…
— Річ у тому, що вбивця американського громадянина Арсена Фількевича — його асистент Тед Россман — тепер працює на Вас тут, у Дніпропетровську. Американське правосуддя завжди намагається не лишати безкарними злочини проти своїх громадян.
— Не придурюйтеся! Коли ви знаєте про Теда, то зрозуміло, що вас більше непокоїть не здійснення правосуддя, а нова біологічна зброя.
Томас лише мовчки розвів руками та вишкірив зуби у порцеляновій посмішці.
— Що я матиму з того? — прохрипів олігарх.
— Безпеку. Респект від американського суспільства…
— Частка у проектах від використання винаходу?..
— Послухайте, містере Шахсуваров, — Томас додав гомеопатичну долю металу в інтонацію, — нам достеменно відомо, що цей замах, — він кивнув на загіпсовану руку співрозмовника, — спланували та організували надзвичайно ретельно. Ваші, як Ви самі визнаєте, сильні і жорстокі недоброзичливці не зупинилися перед величезними видатками та залученням фахівців найвищого рівня кваліфікації, щоб усунути Вас із ігрищ довкола трону.
— Та який там найвищий рівень кваліфікації?! Хулігани атакували побутовими лазерами, — спробував знизати плечима олігарх, але одразу скривився від болю.
— Чому ж тих «хуліганів» досі не знайшли? — Томас продовжував наганяти страху. — Ми провели власне неформальне розслідування у співпраці з місцевими спецслужбами і дійшли одностайного висновку, що замах був спланований і виконаний фаховими терористами.
— Але коли про це дізнається самодержець, їх із-під землі вишкребуть і на фарш перемелють!
— Ви припускаєте можливість, що йому про це досі невідомо? — вдав величезний подив цереушник.
— А Ви натякаєте, що це він сам?!
— Достеменно ми наразі не знаємо, але й виключати — не можемо.