— Порушивши мою категорично заборону, — меланхолійно констатував Томас. — Куди лишень пан теософський секретар дивився? — за легкою іронією риторичного запитання він і далі намагався приховувати зростаюче занепокоєння.
— Я вибігав, поки Вася спав. Ненадовго. До вокзального кіоску за слабоалкогольною пляшечкою, ну… Двома пляшками та цигарками. І натрапив там на одного кєнта. Ми з ним по Озерці знайомі. Він тепер перебивається гаманцями роззяв-пасажирів у приміських електричках та на базарчиках біля залізничних станцій. То він розповів, що зустрів… м-м-м… Гусика на Миколаївському вокзалі. Кєнт каже, що Гусик разом із Деном втекли з Дніпропетровська до Коблєва. Це таке селище курортне на морі.
— Може, і про портфель той твій колега щось сказав, — припустив Томас, відчуваючи якусь фальш у розповіді та поведінці волоцюги — чомусь Макака не вийшов до кухні на звук розбитої тарілки, а бодай із цікавості мав би визирнути.
— Ні, — відповів юнак після паузи, — але сказав, що знає, де вони тепер.
— ? — запитав шпигун поглядом.
— Отираються зараз на морі, у Коблєві. Підробляють у кав’ярні на березі. Мій кєнт домовився з Гусиком побачитися наступного тижня у Миколаєві. Туди господар кав’ярні приїде вантажівкою по якісь харчі.
— Зрозуміло. Сьогодні бенкет скасуємо. Втім, попоїсти не завадить, а от випивку я вам іншим разом принесу…
До кімнати зазирнув Василь.
— Я все приготував. Яєчня з беконом холоне, віскі гріється — непорядок це. Ходімо снідати.
— Справді, час попоїсти, — погодився шпигун, підводячись із дивана. Перше, що впало йому в очі крізь відчинені двері на кухні, — відкоркована пляшка та старий гранчак із залишками темно-коричневої рідини на денці. Виходить, Василь таки поквапився продегустувати улюблений напій. Томас миттю збагнув, що ситуація вийшла з-під контролю. Подумки покартавши себе за те, що завчасно вийняв віскі з сумки, він почепив на обличчя звичну пластикову посмішку і вже збирався запропонувати таки «відзначити народження його онуків, якщо пан теософ уже почав це робити», коли інтуїтивно відчув небезпеку позаду себе. У тісному коридорчику він ще встиг зробити півоберта. Тож удар Макаки, націлений у потилицю, ковзнув шпигунові по щелепі. Заточившись, Томас перечепився об табуретку й усією вагою впав на стіл. Ще у падінні він потягнувся до кишені, щоб дістати авторучку. Спеціальну, яка стріляє отруйними голками, — смерть від їхнього уколу миттєва та безболісна. Майже.
Та волоцюга вочевидь про щось здогадався. Розуміючи, що не встигає вискочити на сходи — адже треба час, щоби відкрити два замки вхідних дверей — Макака кинувся в кімнату, звідти на балкон і, перелізши через перила, спробував дотягтися до пожежної драбини. Далеко, але вибору не було — у кімнаті вже з’явився Томас. Юнак стрибнув. Одна рука зісковзнула, другою він міцно вчепився в іржаву стійку. Відновивши рівновагу, волоцюга швидко поліз донизу, голосно волаючи:
— Рятуйте, вбивають!!!
Його мало хто міг почути, бо в запорізьких дворах у робочий день людей небагато. Хоча… Ось молоденька мамця, яка гойдала у дворі дитячий візочок, підвела голову й закричала, побачивши Макаку на драбині. У будинку навпроти відчинилося вікно, і визирнув дідок в окулярах. Томас уже був на балконі і таки б вистрелив, якби не побачив, що трійко школяриків фільмують втікача-еквілібриста мобільними телефонами. Він прожогом кинувся назад. Василя у квартирі він не знайшов, — мабуть, встиг утекти, збагнувши загрозу, — припустив Томас. Вхідні двері було замкнені. На щастя, старі замки відчинялися зсередини, й у втікача не було можливості зачинити вбивцю. Шпигун схопив пляшку з віскі, вкинув її до сумки та чимдуж кинувся з квартири. Залишалося сподіватися, що теософ одразу не побіжить до міліції, а щонайбільше за годину йому вже буде до неї байдуже, як і до усього іншого на цім світі — протиотрути від того, що містилося у пляшці з віскі, не існує.
Знайшовши свою «Шкоду» там, де й залишав — на стоянці неподалік вокзалу — Томас сів за кермо і відправив есемеску із безневинним змістом на відомий лише йому номер. Це був сигнал провалу та прохання про термінову евакуацію з країни. Відповідь надійшла швидко. З її змісту він зрозумів, що слід рухатися до Одеси. Там чекатиме зв’язковий, який передасть йому документи та квиток на туристичний пором до Варни.
Не чекав Томас Андреас (Андреас Томіньш) — чи як там ще доводилося зватися йому протягом тривалої шпигунської кар’єри — такого її ганебного закінчення. А це дійсно фінал. Такого провалу керівництво йому не вибачить. І на кому проколовся? На схибленому на теософії підстаркуватому невдасі та волоцюзі безвусому. Таки мають рацію психоаналітики ЦРУ, наполягаючи на засиланні до пострадянських країн молодших, а отже сучасніших шпигунів, здатних адаптуватися до дикунських умов тутешнього життя. Міркуючи таким чином, цереушник гнав машину на південний захід.