Стів відчув полегшення і водночас смертельну втому, коли врешті-решт Колтон Метерс закликав присутніх у залі до тиші й порядку.
— Пані та панове, дякую вам за увагу. Я більше не буду випробовувати ваше терпіння. Тисяча триста тридцять два голоси «за», шістсот сімнадцять «проти», запропонований вирок ухвалено.
Приголомшлива, моторошна хвиля пробігла залою. Люди збагнули, як багато їхніх сусідів і друзів спокусилися надзвичайністю події і проявили примітивність тваринних почуттів під безпечною машкарою анонімності. Було чути як радісні, так і гнівні вигуки, хтось плакав, хтось закликав до бунту, але більшість була задоволена тим, що правосуддя звершилось.
Голова ради продовжив виступ:
— Вирок буде виконано цього четверга на місці традиційного вогнища у День всіх святих, на перехресті Діп-Голлоу-роуд і Лоуер-Резервуар-роуд. Прибути і стати свідками покарання — обов’язок і відповідальність кожного з вас. Тому я пропоную почати з першими променями сонця, щоб зменшити вплив цієї події на громадський порядок і на ваш власний робочий графік. Молімося ж, щоб ми з цього всього отримали урок і назавжди залишили цей заколот позаду. Боже, наш Отче…
Метерс очолив спільну молитву, до якої приєдналася більшість громади. Ці люди знали одне одного все життя, поважали й любили одне одного, як могли, як це завжди буває у невеликих містечках на півночі штату. Але Стів зауважив, що усі вони радикально змінилися. Він відчув це ще більш чітко, коли вони трохи згодом стиха, крадькома виходили, ховаючи очі. Покірність охопила жителів міста, і Стів подумав, що вона іще жахливіша, ніж збудження, яке їй передувало.
Всі ці люди мали такий вигляд, ніби знали, що скоїли дещо страхітливе, дещо непоправне… і тим не менш, вони могли з легкістю й далі жити з цим.
Розділ 21
Блек-Спрінг готувався до виконання вироку, ніби це було свято. З вітрини у невеличкій Палаті ради в будинку муніципалітету витягли оригінальну кішку-дев’ятихвістку сімнадцятого століття. То був чудовий екземпляр — гарно оздоблений стрижень з дев’ятьма шкіряними шнурами, кожен шістдесят сантиметрів завдовжки, з вузликом посередині та невеликими свинцевими кульками на кінцях. Це приладдя не використовували з 1932 року. З цієї нагоди Колтон Метерс приніс його до Дінні, власниці майстерні з ремонту взуття, і наказав їй вимочити шкіру в олії з воском, щоб батіг витримав потужні удари й не тріснув.
А Тео Стекхаус, який ще тиждень тому був усього лише власником гаража і займався ремонтом автомобілів, з готовністю взяв на себе роль міського ката. У середу ввечері його запросили до стайні в маєтку голови ради. Спочатку він попрактикувався на шкіряному сідлі, щоб відточити майстерність ударів, а потім — на теляті, яке було зв’язане і борсалося, щоб підготуватися до рефлективних рухів живої плоті. Того вечора, перш ніж лягти спати, він прийняв дві пігулки ібупрофену, щоб притишити сильний біль у плечових м’язах, але, попри це, швидко заснув і спав як дитина.
А от Гризельда Холст тієї ночі взагалі не спала. І хоча у центрі уваги громадськості мала постати її власна дитина, жінку переповнювало почуття покори. Та й не лише її. Здавалося, така ж сама пасивність охопила усіх жителів Блек-Спрінга. Піту Вандермеєру було надто боляче усвідомлювати власну причетність до цієї справи, а якби не те, він, мабуть, будучи соціологом, провів би паралелі з державами, де населення охоче підкоряється законам шаріату. Саме з цієї причини ніхто не виступив із протестом, ніхто не поскаржився вищій владі. Навіть ті, хто голосував проти вироку, гадали, мабуть, що усе те якось повернеться на краще. Вони бажали лише спекатися цієї справи й навести лад у власному житті.
Отож замість того, щоб непокоїтися за долю Джейдона, Гризельда провела ніч у молитвах до Катаріни. Стоячи голими колінами на малесенькому килимку поряд із ліжком, вона благала пробачити її відступництво. На ознаку спокути Гризельда спробувала покарати себе, відшмагавши собі спину Джейдоновим ременем. Але усе те здавалося якимось штучним і недоладним, і як тільки стало справді боляче, Гризельда подумала: «Це не для мене», — і зупинилася.