Повернення додому. Кожна дрібниця сяяла в його мозку, ніби діамант. Сонце, що низько висіло над небокраєм і засліплювало його, коли він дивився у дзеркало заднього огляду. Бліде світло над Гудзоном. Пропозиція Джоселін через якийсь час завести нового собаку. Щоразу, коли він усе це переживав, йому хотілося заволати до уявного Стіва і уявної Джоселін, щоб вони поверталися і забиралися геть, далеко звідси, ніби, зробивши так, вони могли б скасувати те, що трапилося. Але все це нагадувало перегляд фільму жахів, в якому драматичний фінал визначений наперед, і вони невідворотно під’їжджали до нього на своїй машині.
Під’їжджали повз поле для гольфу, повернувши праворуч і вгору, на Діп-Голлоу-роуд. Перетнули струмок, далі — в’їзд до гаража. Будинок стояв порожнім у грудневому сонячному промінні, ніби затамувавши подих. Вони віднесли пакунки до парадних дверей, і Джоселін засміялася, спостерігаючи його недолугі намагання тримати усі пакети і водночас засовувати ключ до замка. Стів знав, що буде далі. Вона поцілувала його, і пакет із «Волмарта» вислизнув з-під його лівої пахви, ляпнувся на землю, і він ніяк не міг його підняти. Джоселін нахилилася, щоб допомогти, сказала, що йому пощастило, що то були не кульки до різдвяної ялинки. Її сміх порушив тишу, що панувала в будинку, тишу, до якої вони вже встигли звикнути, бо не було більше вдома Флетчера, який завжди стрибав на них, метляв хвостом і гавкав, тобто робив усе те, що й годилося робити собаці.
Коридор. Сходи. О, Боже, ті сходи.
До того, що чекало на них нагорі, залишалося сорок секунд.
Джоселін пішла до їдальні, щоб відкрити пошту, а Стів — на кухню, покласти продукти в морозильну камеру. В цю мить його зупинив раптовий протяг, і він наче прикипів до місця й подивився нагору. Стів не вірив у забобони, але знав, що кожна людина наділена біоритмами, що можуть попереджати про майбутні події, і він ніби вже чув віддалені зойки з катівні. Отой протяг, отой рвучкий подув вітру був насправді нестримним погойдуванням маятника, який тепер був за декілька дюймів над ним, і за якихось сім годин Стів лежатиме у Тайлеровій кімнаті, борсаючись і корчачись, ніби вивільняючись від шкіряних смужок, що прив’язували його до диби.
Він зачинив дверцята морозильної камери і взяв пакети з подарунками. Пішов назад коридором, потім вгору сходами. Стів нинішній кричав тому Стівові: «Забирайся звідти до чортів собачих, ще дванадцять секунд, якихось дванадцять секунд, і настане кінець усьому, а тепер вже десять, лише десять секунд, і лезо опуститься так низько, що…»
Але той Стів не слухав. Він піднімався сходами… тому що нічого не знав.
Він думав про те, що до вечері ще досить часу, щоб зробити коротку пробіжку.
Прочинилися двері до кімнати Тайлера й увійшов Піт Вандермеєр. Він здивувався, побачивши, що Стів сидить на підлозі поряд із ліжком Тайлера. Стів не знав, що в його очах полопалися кровоносні судини і тепер кров ніби затягнула йому очі червоною плівкою.
— Так, забирайся геть звідси й не кажи чортзна-чого, — сказав Піт. Він потягнув Стіва за руку, щоб той піднявся. Стів хотів запротестувати, він хотів, щоб повітря, яким вранці того дня дихали Тайлерові легені, не заходило до легенів Піта, або, що іще гірше, не виходило за двері, тому що Тайлер був його сином, і він хотів упевнитися, що те повітря збережеться. Він хотів, щоб Тайлер залишався живим.
— Послухай мене. У такому стані ти не можеш нічого вирішувати. Роби, як я сказав. Їдьмо разом до лікарні. Твоя дружина в поганому стані. Мері робить усе, що в її силах, але ж ви потрібні одне одному, як ніколи до того.
Він вивів його з кімнати Тайлера, торкнувшись дверей Тайлера, на яких були відбитки пальців Тайлера. Стів добровільно дав вивести себе звідти, переважно тому, що Піта треба було випровадити якомога швидше, поки він не знищив усі сліди присутності Тайлера.
— Я побуду з вами, а Мері поїде додому і поспить. Лоуренс зараз із батьками Мері в Поукіпзі. Вона не хотіла, щоб він…
— …залишався тут, у Блек-Спрінзі, — Стів почув свій голос, що закінчував це речення. Його серце пронизала злостива судома. «Чудова ідея. Якщо вона забрала Тайлера, вочевидь, Лоуренс — наступний, хіба не так?»
Піт повів його до початку сходів, і двічі за той день Стіва ошелешило видовище: його молодший син, той чарівний, щасливий хлопчик, що час від часу йому неабияк дошкуляв, сидів тепер на підлозі посеред коридору з відкинутою головою. Він заклеїв собі очі будівельним клеєм «рідкі цвяхи», а його рот був викривлений у моторошній, білозубій усмішці, й викривлений він був тому, що був ущент повний блідих поганок. У Метта рясно текла слина, і разом із слиною по його сорочці струменіли шматочки отруйних грибів. Він сидів, ніби в пастці, посеред відьминого кільця грибів, що росли крізь тріщини у мостинах підлоги, і скидалося на те, ніби йому в голову прийшла думка: єдиний засіб звільнитися з тієї пастки — з’їсти їх усі. Але щоразу, як він зривав гриб, на його місці вистрибувала нова поганка, і кільце навколо нього знову змикалося.