Вона хотіла примусити страждати Тайлерових батьків.
Як колись страждала вона сама.
«То що ж, нарешті стає зрозуміло, чого вона хоче.»
Воррен похитав головою:
— Роберте, я не знаю, що робити. Нам ніколи раніше не доводилося зганяти її з місця.
Це було правдою. У тому, що стосувалося приховування Катаріни від людських очей, креативність Відьмоконтролю була невичерпною, але інструкції забороняли їм за жодних умов торкатися її. Якби вони тим розсердили відьму, міг померти хтось у місті, якась людина зі слабким серцем або тонкою мозковою корою… вона відчула б її вібрації і просто впала б мертвою на місці.
Катаріна незворушно стояла посеред коридору.
Вона шепотіла свої сповнені зла слова.
Вона кидала їм виклик.
«Підійдіть, чуваки, торкніться мене. Підійдіть-но, торкніться мене. Побачимо, хто помре цього разу.»
Раптом Воррен несамовито копнув ногою бліді поганки і розбив відьмине кільце. Один молодий грибок докотився до її ніг, схожих на ноги трупа.
Він зупинився, торкнувшись її кривих коричневих нігтів.
— Катаріно, — звернувся до відьми Воррен, помовчав, прокашлявся. — Агов, Катаріно!
Грімові в роті стало так сухо, ніби його слизова оболонка перетворилася на пергамент, і з його вуст зірвався придушений, різкий стогін. Він хотів відтягти Воррена, але ноги йому немов прикипіли до підлоги. За мовчазною згодою вони ніколи не повинні були розмовляти з відьмою. І те, що Воррен робив саме це, було чи не найбільш моторошним з усього, що сталося.
— Ти вже отримала, що бажала. Хлопець мертвий, — голос Воррена глухо булькотів, ніби в нього у горлі застрягла грудка вазеліну, — тож дай нам зараз зробити свою роботу і забирайся до дідька.
Катаріна стояла й не ворушилася.
Хоча ні. Смикнулися пальці на її правій руці.
Щось таки відбувалося за її зашитими повіками.
Вона глузувала з них.
Воррен наблизився на крок.
— Гей, невже тобі не досить того, що ти вже зробила?
— Воррене, припини, — прошепотів Грім. Йому було бридко, панічний страх затуманював йому розум. Для нього тепер не було жодного сумніву в тому, хто був справжнім ляльководом у Блек-Спрінзі, й через загрозу смерті та самогубства вони були повністю в її владі. — Відійди геть від неї, поки ти сам до бісової матері в петлю не поліз.
Час ішов. Сорок п’ять хвилин минуло, а скільки ще було попереду? Вони спустилися на перший поверх. Грім спробував вивести Стіва з шоку. Безрезультатно. Надворі небо стікало кров’ю.
Воррен запропонував обережно виштовхати її мітлами. Але куди? Якщо буде потрібно, то вниз сходами, вона впаде і від того буде змушена щезнути. Саме так, як ті гівнюки палицями штовхали її до резервуару біля Струмка Філософа, щоб закидати камінням. Грім подивився на темні кола під очима Джоселін і задумався. Ризикнути життям якогось старого волоцюги з міста? Мораль мала здатність розтягуватися, як, зрештою, і час.
Вони знову нагорі. У Воррена — мітла, у Гріма — швабра. Холодні краплини поту стікають у кожного по лобі. З величезною обережністю вони почали злегка підштовхувати Катаріну рукоятками своїх інструментів. Її крихке тіло гойдалося, але сама вона не рушила з місця, лише повертала мертве, пошматоване швами обличчя у той бік, звідки відчувала чергового штовханця.
Це було абсурдно й огидно, а ще на їхньому шляху висіло Тайлерове тіло.
Ніхто з них не насмілювався пришвидшити перебіг подій.
— Я хочу піти до моєї дитини! — пролунав унизу несамовитий крик Джоселін. Грім і Воррен нажахано перезирнулися, а нагору піднявся Піт Вандермеєр. Він був явно приголомшений тим, що відбувалося, але це не завадило йому взяти з собою ще одну мітлу. Грім відчув глибоку симпатію до цього чоловіка.
— Як там справи унизу? — стиха спитав він.
— Повне божевілля, — відповів Піт. — А ви як гадали? Проте Мері зараз робить їй цілий чайник ромашкового чаю. — Він скупо всміхнувся крізь сльози. Ось це був справжній абсурд. Ніби від ромашкового чаю мало зникнути оце невимовне горе.
Троє чоловіків намагалися примусити Катаріну обійти тіло Тайлера справа, і зрештою вона боязко ступила у той бік. Грім відчував, як калатає його серце. Воррен штовхнув трохи міцніше… і за мить відьма стояла вже перед повішеним хлопцем, якраз посеред них, і Грім міг поклястися, що почув її шипіння. Вони блискавично відстрибнули від неї. Воррен наступив собі на ногу, впав і приземлився на дупу посеред решток грибного відьминого кільця.