Далі події розгорнулася зі страхітливою швидкістю. «Джоселін!» — крикнув хтось унизу. Грім зрозумів, що то була Мері, але він був занадто приголомшений, щоб швидко второпати, що зараз станеться, і зупинити її. Він почув гарчання Джоселін, яке наростало і наближалося, поки та летіла сходами нагору з вишкіреними зубами.
Розмахнувшись із такою силою, якої від неї годі було й чекати, вона розтрощила повний чайник ромашкового чаю об відьмине обличчя.
Ефект був неймовірним. На шпалери бризнули осколки скла й окріп, і Грім мусив відскочити убік, щоб ухилитися від них. Відьма зігнулася навпіл і за мить щезла. Джоселін із криком впустила пластикову ручку від чайника і обхопила руками тіло свого мертвого сина.
Прибула поліція, почалися запитання. Слава Богу, Мері Вандермеєр встигла відвезти Джоселін до лікарні св. Луки, адже Грім вважав, що у цьому стані вона не зможе відповідати на запитання, не згадавши про відьму. До того Грім попросив Піта викликати 911, а потім сів поряд зі Стівом за обідній стіл і спитав його, чи зможе він дати свідчення.
Стів повільно, ніби повертаючись із далекої темряви, впустив до своєї свідомості його запитання. Дивлячись на Гріма незбагненно сумними очима, він запитав:
— А Тайлера вони тоді знімуть?
То була остання краплина. Грім відчув, що навіть йому це буде важко винести. Він обняв повного скорботи Стіва так міцно, як тільки зміг.
— Так, саме це вони і зроблять, друже, — відповів Грім, радіючи, що йому не треба дивитися Стівові в очі. Йому вдалося зберегти контроль над собою почасти ще й тому, що він, попри все, мусив зробити професійний висновок: Стів був достатньою мірою при тямі, щоб усвідомлювати, що сталося, а, отже, швидше за все, розумів, що можна і чого не можна говорити поліцейським.
Грім випустив його з обіймів і випростався.
— Стіве, мушу тебе запитати. Чи є якесь… якесь пояснення цьому?
Стів повільно похитав головою.
— Може, він говорив про щось? — Стів іще раз заперечно похитав головою, а Грім продовжив:
— Я питаю це в тебе не для міської ради. Усе залишиться між нами. Якщо сталося щось, я маю те знати, заради безпеки. Я знаю, що Тайлер працював над тим своїм сайтом, але не думаю, що тут є якийсь зв’язок, інакше це сталося б набагато раніше. Останнього місяця ми стежили за його ноутбуком і не помітили, щоб він почав у ньому щось нове. Ти не знаєш, може, він іще чимось подібним займався? Господи, де ж і коли усе пішло шкереберть?
— Роберте, я не знаю, — нарешті вимовив Стів, щиро і спокійно.
Грім подивився на нього, зустрів його погляд і повірив, що той каже правду. Розгубленість Стіва дорівнювала силі його шоку. Грім вирішив до часу залишити його, адже Стів мав досить власного клопоту.
— Не занепадай духом, друже. Я ввечері тобі зателефоную, — він поплескав Стіва по плечу.
Стів сказав «дякую», і Грім передав ключі від машини Воррену, який залишився грати роль друга сім’ї, щоб допомогти у розмові з поліцією штату. Самому Грімові стало легше, коли він вибрався з будинку. Він відчував присутність смерті, вона висіла над тим будинком, немов важка, заразна хмара, що непомітно підкрадалася до нього з усіх боків. Звичайно, то було марновірство, але здавалося, що в цьому будинку смерть підкорялася законам пітьми: лихо породжувало нове лихо і так розповзалося, неначе хвороба. Мов не своїми ногами Роберт Грім дістався задніх дверей. Лише перетнувши половину заднього двора, він зупинився і став жадібно ковтати вечірнє повітря, схиливши голову й відчуваючи тремтіння у стегнах.
Розгублений, не здатний працювати на повну силу, він усе ж пішов до колишнього туристичного центру. Щоб не наштовхнутися на поліцію, обрав лісову стежку, яка круто піднімалася вгору вздовж зораного під пар поля, де туман, що слався над землею, мовчазно відбивав місячне сяйво. Мінусові температури минулого тижня змінилися відлигою, повітря було важким і вологим. Грім спостерігав за тим, як його дихання утворює хмарки у темряві.
За кілька хвилин він пошкодував, що обрав лісову стежку.
Він пришвидшив ходу, освітлюючи собі шлях мобільним телефоном. Кущі болиголовів зліва стояли масивною чорною стіною. В інших куточках цих пагорбів — трохи на північ звідси або ж далі на захід — люди вигулювали собак, виходили на вечірні прогулянки, а літніми вечорами — кохалися. Тільки не тут, не в цьому проклятому місці. У Блек-Спрінзі ніхто не гуляв після того, як наставала темрява.
…А ще — очі того хлопчака.
Як взагалі можна було таке з собою зробити? Чи то Катаріна сама примусила його зробити це, чи то вона показала йому щось таке, від чого втрачаєш розум, і йому захотілося осліпити себе, моторошно зімітувавши саму відьму? Як далеко простягався її вплив?