Джоселін опустила віконну шибку й відчула, як у голові прояснюється від потоку холодного повітря. Вони проїжджали повз мовчазну темряву лісу Чорної скелі, яка ніби говорила: усе тут як завжди, — але вона знала, що то не так, вона відчувала, наскільки усе змінилося на гірше. Ще трішки далі цією дорогою — і вони будуть у безпеці, який би сенс не було вкладено у те слово. Не має значення, що то за сенс, вона за кілька секунд усе побачить на власні очі… якщо, звісно, припустити, що там ще є на що дивитися.
І коли перед їхнім зором виник знак на в’їзді до міста «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО БЛЕК-СПРІНГА», вона це побачила, і в неї відвисла щелепа.
Пан Гемптон прибрав ногу з педалі газу, а потім вдарив по гальмах.
— Я не хочу в’їжджати у Блек-Спрінг, — промимрив він.
— Тату!
— Я… А знаєш, що? Давай повернемо назад. Ми усе ще… маємо певні справи… у Ньюбурзі. Саме так. Мені треба бути в іншому місці. — Він вже почав розвертати машину, але не міг відірвати очей від картини перед ним. Через це машина ледве не з’їхала із проїжджої частини у придорожній рівчак.
— Тату, не роби цього! Ми мусимо їхати далі!
Але батько її не слухав. Він пробурмотів щось нерозбірливе, і від звуку його голосу Джоселін перетворилась на холодний камінь. Вираз заціпеніння з’явився на її обличчі, але потім змінився повним розумінням. То вже був не її батько. Та сама сила, яка тягла її до Блек-Спрінга, гнала його звідти геть.
«Тому що він був Чужинцем».
Вона щосили смикнула дверцята машини, відчинила їх і витягла Метта на дорогу. Повертатися до Ньюбурга вони не могли — там була їхня могила.
— Тату, будь ласка… — благала вона.
— Вибач, крихітко, — він оглянувся довкола і подивився на неї очами, в яких не залишилося нічого від очей її батька. — В мене багато справ. Там, удома, в Атланті.
«Тойота» різко сіпнулася і з розчиненими задніми дверима вискочила на дорогу. Рвонула вперед, проїхала метрів зо тридцять, і лише тоді двері, грюкнувши, зачинилися. Джоселін який час гукала услід батькові, але незабаром він зник з її очей.
У свої тринадцять років Метт усе ще був дитиною, стрибок у зрості в нього був попереду, проте Джоселін було досить-таки важко тримати в руках його податливе тіло. Якщо вона потягне його додому на собі, її спина цього не витримає, але ж вибору немає. Їм треба принаймні перетнути межу міста. Зціпивши зуби, Джоселін завдала Метта собі на спину і попрямувала до міста.
Перед ними в непроглядній темряві лежав Блек-Спрінг.
З іншого боку кордону, там, де був Гайленд-Фолз, світили вуличні ліхтарі, їхнє світло тьмяно відбивалося у воді Довгого ставка поряд із дорогою. У Блек-Спрінзі ж було темно, хоч у око стрель. У пітьмі ледве можна було роздивитися обриси великих будинків і дерев. Джоселін не бачила навіть той єдиний світлофор, який мав бути далі попереду, але чула, як він скрипить від вітру. Електрики не було ніде. Але це було щось більше, ніж просто відсутність електричного світла… нібито сама ніч згустилася найтемнішим відтінком чорного кольору, стала пітьмою, до якої людське око ніколи не зможе звикнути. Саме тут, на межі міста, цей контраст був надзвичайно відчутним. Складалося враження, ніби на цей віддалений куточок світу хтось вилив чорнило, і ця чорнильна пляма зростатиме й зростатиме, доки не заповнить увесь Блек-Спрінг і не затулить усі промені світла й надії. З губ Джоселін зірвався мимовільний стогін, та вона знала, що тільки ця темрява й була єдиним порятунком для Метта і для неї самої.
Тримаючи на собі сина, Джоселін пройшла повз знак на в’їзді до міста, і її поглинув морок.
Розділ 30
У Блек-Спрінзі на вулицях були юрми людей. Це трохи нагадувало переддень Нового року, коли всі виходили на вулиці, щоб привітати одне одного зі святом. Тільки от феєрверків не було. Натомість жителі міста несли ліхтарі, свічки та саморобні смолоскипи, які ніби вирізали на промерзлій землі насичено-темні, загострені тіні. Та й нічого святкового в тому геть не було. Перший шок поступово зійшов нанівець і його заступив страх, що вже нікуди не зникав, а, навпаки, підживлювався чутками, що ширилися, містом ніби стихійна лісова пожежа.
— Невже вона знову забрала в когось життя?..
— Кажу вам, зараз усе саме так, як було тоді, у шістдесят сьомому…
— Ні… ви ж не думаєте, що це… скажіть мені, що то — неправда…
Їхні очі боязко поблискували у тьмяному світлі, ніби ртуть. Холод проймав до кісток, але всього лише кілька людей повернулися до своїх домівок. Більшість навіть і подумати не могла, щоб піти геть, не дізнавшись нічого про те, що сталося.