— Треба її вбити, доки вона нас усіх зі світу не зжила, — казав Марті, сидячи на підлозі. Його голос звучав так, ніби його язик перетворився на желе.
— І як ти збираєшся це зробити? — нетерпляче запитав Грім.
— Головне — заскочити її зненацька, — в устах людини, яка залилася горілкою по самі вуха, ця логіка звучала беззаперечно. — Саме так ті діти змогли її каменувати. Вони підійшли до неї, а вона їх не побачила. Хутко пустити кулю в лоб — ось про що я кажу. В нас, може, ще й вийде.
Грімові вдалося не піддатися істерії Марті, й це вже було добре. Це підвищило його самооцінку — він не опинився серед тих, хто виявив безхребетність чи втратив здоровий глузд.
— Упродовж трьох сраних століть ми намагалися вбити її, — відповів він. — А ще, до речі, її очі тоді були закриті. Ти, що, досі не втямив? Їм вдалося її каменувати з однієї-однісінької причини — вона сама дозволила їм це. Вона хотіла, щоб її побили камінням. Вона хотіла, щоб наша моральність прогнила внівець. Це все було частиною її плану. Усе: струмок, що кровоточив, суд, непристойне катування на майдані, самогубство Тайлера… усе це — етапи нашого остаточного знищення. І лише потім вона змогла знайти того, хто зняв із неї шви.
— А хто то був, як ти вважаєш? — запитала Клер.
— Джейдон Холст? — висловив припущення Воррен. — Це б мене аніскільки не здивувало. Або його мати, та збожеволіла удова м’ясника — щоб помститися за те, що зробили з її сином.
Клер похитала головою.
— У жодному разі. Вона настільки сильно боїться Катаріни, наскільки до того була нею одержима.
— Я гадаю, це зробив Стів Грант, — промовив Грім.
— Стів? Та ну… а чому?
— Я не знаю, — нахмурився Грім. Він скосив погляд і вдивився у неосвітлену половину центру управління. Головний екран був оповитий мороком. Хтось легко і швидко рухався там. Люсі нахилила голову, явно почувши те саме.
— Можливо, тому, що він — останній, кого б ти запідозрив.
— Це безглуздо, — заявив Воррен, але в його голосі прозвучала нотка сумніву.
Грім вдивлявся у пітьму. В істоти, яка там ворушилася, з’явилися товариші. Він побачив, як уздовж стіни хутко пробігла тінь у напрямку Марті, чорна як смола, жилава, її хутро кишіло блохами, але він не міг збагнути, про що говорили йому його очі. Не встиг Грім вимовити й слова, як Марті закричав і впустив ліхтарик. Промінь світла метнувся по підлозі, й щось звідти стрімголов утекло. То був монструозної величини щур. «Завбільшки з молоду кішку», — подумав Грім.
— Сучий син, він вкусив мене! — простогнав Марті й підвівся, витягнувши руку перед собою. На тильній стороні долоні в нього була рана, що кровоточила. Грім направив світло власного ліхтаря у місце перед екраном — і ніби мороз пройняв його до самих кісток. Підступними, схожими на краплини очима на нього дивилося п’ятеро щурів, а їхні схожі на черв’яків хвости обкрутилися довкола їхніх жирних тіл. Один із гризунів видавався змарнілим, його очі були вкриті білою плівкою. Тварина явно була хворою.
Клер теж це помітила.
— Забираймося звідси геть до біса, — сказала вона.
— Добре, — відповів Грім із неочікуваною рішучістю. — Люсі, допоможи Марті обробити руку. На кухні є аптечка. Ретельно продезінфікуй рану. Вона ніби неглибока, але мені не хочеться, щоб він чимось заразився. — «Ти боїшся зовсім не цього», — сказав йому голос всередині, але він зусиллям волі змусив його замовкнути. — Клер, Воррен і я беремо службову машину. Ідемо до Вест-Пойнту, а якщо з якоїсь причини ми не зможемо цього зробити, зупинимося біля першого ж будинку в верхній частині Гайленд-Фолз і викличемо першого-ліпшого, кого тільки, в біса, знайдемо. Ви з Марті можете взяти вашу машину. Я хочу, щоб ви остерігалися будь-яких незвичних явищ, взагалі будь-чого. Якщо знайдете Катаріну, тримайтеся від неї подалі, але подайте сигнал тривоги. Переконайтеся, що місцеві тримають її у полі зору, й негайно доповідайте нам на дорогу 293, там буде наша машина.
— Роберте, ми не можемо виїхати з міста…
Але Грім хотів переконатися в тому сам. Перші літні котеджі по дорозі у верхній частині Гайленд-Фолз були десь за п’ять кілометрів від Блек-Спрінга, і вперше за все життя він був справді задоволеним цим фактом, а до армійського центру відпочинку біля Круглого ставка не було навіть і восьмисот метрів. Катаріна була відьмою з сімнадцятого століття, а не якимось іншопланетним силовим полем. Наскільки погано почуватимешся, проїхавши вісімсот метрів?
