— Але чому? — запитала шокована Беммі.
Чоловік знизав плечима.
— Розумієш, у спальні була понівечена жінка. Уся обвита кайданами. Гадаю, я хотів подивитися, чи не можна щось для неї зробити.
— І щось сталося? — наполегливо запитав Грім.
Якийсь час Берт не відповідав, і Стів побачив, як Беммі стиснула чоловікові руку.
— Ні, — нарешті відповів він, — вона там просто стовбичила. Я злякався і вийшов слідом за дружиною.
Грім і Стів переглянулися. Піт так само зауважив брехню, але подумав, що то не має значення, принаймні, зараз.
— Гаразд. Отже, ви обоє відчули, що вона — не людина.
— А як так сталося, що про це не знає широка спільнота? — запитав Берт. — Маю на увазі, якщо ваше місто тероризує привид — я ще не готовий це сприйняти, поки ретельно не вивчу факти… але припустимо, що це правда, — тоді ж уся наука летить шкереберть! Ви її коли-небудь знімали на відео?
— В нашому цифровому архіві понад сорок тисяч годин відеозйомки, — відповів Грім. — Повсюди в місті висять камери. Хіба ви не помітили? Відзнятий матеріал ми зберігаємо десять років, а потім викидаємо. Через певний час набридає його дивитися.
І знову Делароса витріщилися на нього.
— Геть нічого не можу второпати, — повільно промовив Берт.
— Він хоче сказати, — пояснив Піт, — що ми робимо усе можливе, щоб про неї дійсно ніхто не знав. Насправді від цього залежать наші життя. — Він подивився їм просто у вічі, спочатку Бертові, потім Беммі. Стів відчув глибоку пошану до Піта, оскільки той не відвів погляду, коли говорив.
— Розумієте, історія Катаріни не завершується з її смертю. Одного зимового ранку 1665 року, через чотири місяці після того, як її було повішено, загін на чолі із самим колишнім генерал-губернатором Пітером Стьойвесантом, який вирушив у гори подивитися, що там собі роблять мисливці, прибув до Нью-Бека і побачив місто всуціль знелюднілим. З дахів звисали бурульки, й усе було поховане під товстим покровом снігу. Але головна дивина була в тому, що сніг той випав не щойно, тож по всій місцині мали б бути сліди, але не було видно жодного. Складалося враження, що жителі міста розчинилися у повітрі за одну нещасну ніч. Їх вже ніхто ніколи не бачив. Голландці вирішили, що то прокляття, і почали оминати місто-привид і пагорби навколо нього. Вони відчули, що там над ними нависало «диявольське око». У червні того ж року Стьойвесант повернувся до Нідерландів. Більшість колоністів повернулася так само, й історія поринула в забуття. І тільки за сорок років, у 1708 році, в анналах Голландської Республіки знайшли перший офіційний історичний документ про зникнення людей, який містив короткий виклад цієї легенди. Маємо той документ у нашому архіві. У ньому масовий вихід із Нью-Бека приписується економічним проблемам, що виникли внаслідок Другої англо-голландської війни та захоплення Нью-Йорка, а також висловлюється припущення, ніби колоністи загинули у сутичці між племенами індіанців.
— Отже, то був місцевий фольклор, — пробурмотів Берт.
— Не зовсім так, — відповіла Джоселін, — бо є й такі документи, які свідчать, що індіанці вже залишили ту місцевість попередньої осені, посеред самісінького мисливського сезону. За легендою, вони були налякані й говорили, що ті ліси, які колись вони вважали своїми, «забруднилися». Що б там не було, але чому індіанці просто взяли й забралися геть, відмовившись від прибуткової торгівлі з колоністами? І чому те сталося якраз після того, як мисливці кинули тіло Катаріни у лісі?
— Саме так, — докинув Піт. — Та ще існує дещо. Бо події 1713 року задокументовані. У квітні того року англійські колоністи перебралися до цього міста й перейменували його у Блек-Спрінг. За тиждень троє людей вчинили самогубства. Повитуха Бетті Келлі вбила восьмеро дітей до того, як її затримали.
— Ви усе це вигадали!
— Хотів би я, щоб так було. Коли повитуху заарештували, вона заявила, що з лісу вийшла жінка й пошепки наказала їй обрати, кого з дітей вона вб’є. З її слів, зробити вибір вона була не в змозі, тому й убила всіх. В архіві зберігається коротка згадка про місцеві оповідання щодо вроків і дивних явищ, які спостерігалися на горі Нещастя, як припускали, через відьму. Через місяць група старійшин церкви вирушила до лісу. А коли вони повернулися, то розповіли, як вигнали духа з одержимої жінки, зашивши їй очі й рота і оповивши їй тіло кайданами. Того ж року всі вони померли, якою смертю — ніхто не знає. Але принаймні частково їм вдалося досягти успіху. Вони закрили їй урічливі очі.