— Ось тоді-то, — пояснює Роберт Грім, — наша розвідка востаннє й обпеклася на тій відьмі.
Він натискає на потрібні клавіші, й екран тьмяніє.
— Загинуло п'ятеро людей, — підсумував Піт. — Двоє лікарів вчинили самогубство саме там і тоді, а у Блек-Спрінзі троє літніх людей впали мертвими на вулиці, усі заразом. За результатами розтинів, вони всі померли від раптового крововиливу в мозок. Вважається, що час їхньої смерті точно збігся з часом розрізання першого шва.
У готельному барі запала мертва тиша. Стів поглянув на мобілку й зауважив, що вже чверть на четверту. Беммі тремтіла й ридала в обіймах Берта, решта присутніх зніяковіло роздивлялися власні ноги.
— Берте, я не хочу повертатися у той будинок, — голосила Беммі, — я ніколи більше не хочу туди повертатися!
— Не плач, тобі не треба туди повертатися, — хрипко промовив Берт і звернувся до Гріма. — Знаєте, що, ми обоє неабияк засмучені. Щиро дякую, що ви замовили для нас оцю кімнату в готелі, але гадаю, ми з дружиною не залишимося у Блек-Спрінзі жодної зайвої хвилини. В нас є ціла купа запитань, але з тим можна почекати. Якщо моя дружина зможе вести машину, то ми переночуємо у друзів на Мангеттені. Якщо ж ні, поїдемо на таксі до Ньюбурга і знімемо там кімнату в мотелі.
— Я не вважаю, — почав було Піт, але Берт не дав йому вставити ані слова.
— Вже завтра я викличу ріелтора. І я… шкода, що ви мусите жити з усім цим, але… то не для нас. Ми їдемо звідси.
— Боюсь, цього не станеться, — м’яко заперечив Піт. Наразі, як зауважив Стів, навіть Піт не мав мужності дивитися на подружжя.
— Що ви маєте на увазі? — нарешті прислухався до нього Берт.
— Ви раніше говорили нам: «ваш» сільський привид і «ваша» відьма. Мені дуже прикро, що я мушу вас засмутити, але боюся, що, починаючи з цього вечора, це й ваша проблема теж. Вона вас звідси не випустить. Тепер ви теж жителі Блек-Спрінга. А це означає, що прокляття відтепер висить і над вами.
Запала така гнітюча тиша, що її зміг порушити лише Роберт Грім:
— Ласкаво просимо додому, — крива посмішка спотворила йому обличчя. — В нас є скільки завгодно чудових міських ярмарків.
Розділ 7
Наступного дня по обіді Тайлер повернувся додому із громадських робіт мокрий до рубчика від дощу і з напруженим виразом обличчя. Стів сидів за обіднім столом і читав статтю у «Нью-Йоркері», але раз-по-раз мусив повертатися і двічі читати одне й те саме, бо його думки постійно десь блукали. Він і Джоселін повернулися додому того ранку аж за чверть шоста, засмучені й виснажені. Вони дрімали і знову прокидалися над чашками чаю в кухні, допоки перші сонячні промені не торкнулися небокраю на сході й Стів не почав мимоволі помічати обриси дерев у лісі за будинком. Він вирішив не лягати спати разом із Джоселін і перейшов від чаю до кави, бо о сьомій йому однаково треба було вставати на роботу.
У другій половині дня після занять він повернувся до офісу в дослідному центрі, щоб проглянути стос тестових робіт здобувачів докторського ступеня. Проте упіймав себе на тому, що просто вдивляється у пасма дощу, які струменіють вікном. Подумки він знову і знову повертався до розмови з подружжям Делароса.
— Не знаю, про що ви думаєте, — зауважила Лора Фрейзер, його асистентка, заскочивши до його кабінету, щоб заповнити стопку бланків, — але ось вам моя порада: ходіть додому та поспіть. Трохи сну вам би не завадило.
Стів заціпеніло всміхнувся:
— Я мало спав. Дружина захворіла. — Він був приголомшений тим, як природно брехня зіскочила з його вуст. Боже, яким професійним брехуном він став за ці вісімнадцять років! То є частина ідентичності жителя Блек-Спрінга, — сказав би на те Піт Вандермеєр.
— Якщо не побережетеся, то захворієте. Я не жартую.