На її губі виступила кров, але вона того не помічала. Якби жителі міста побачили, як вона оце дріботить вулицею, вони б її, швидше за все, й не впізнали. Клієнти знали Гризельду як сильну жінку, що зазнала в житті лиха, можливо, не надто привітну, але шановану всіма. Для багатьох м’ясна крамничка Гризельди була місцем неформального спілкування, навіть більшою мірою, ніж «Тихий чоловік» на протилежному боці майдану. Відвідувачі «Тихого чоловіка» напивалися і втрачали пам’ять. Відвідувачі крамнички Гризельди були завжди тверезими, а їхні спогади — закарбованими у борознах на обличчях. Обличчя Гризельди було таким самим, як і їхні, — можливо, оце й принаджувало їх заходити сюди, щоб переповісти останню міську плітку, ковтаючи якусь м’ясну страву. Люди знали про минуле цієї жінки, але ніколи про нього не згадували, ніби сліди від ударів чи макіяж, яким вона намагалася прикрити синці, були всього лише виявами любові. Ніхто не згадував про її чоловіка Джима Холста, справжнього м’ясника, який не зміг прилаштуватися до життя у Блек-Спрінзі й безслідно зник сім років тому. Це якщо не брати до уваги анонімний репортаж у газеті, знайденій у бостонській канаві: «Невідомий чоловік кидається під потяг». Усі вони те знали, але ніхто не порушував загальної мовчанки.
Що ж до Гризельди, то вона усвідомлювала, що, попри її страждання, більшість постійних відвідувачів крамнички потай шкодувала про зникнення Джима, хоча ніхто у цьому не зізнався б навіть перед інквізицією. «М’ясна крамничка і делікатеси» Джима була знаменитою завдяки паштету з гусячої грудки. Цей делікатес він сам придумав і щодня робив його зі свіжого м’яса. Порівняно з вишуканими виробами шаркутері, паштет Холста від Гризельди з його оцтовим смаком нагадував радше подрібнений зельц. Але ж люди купували його цілих сім років, тож Гризельда досі його робила. Ось таким він був, типовий блекспрінзький ритуал вияву симпатії: потиснути руку, доторкнутися щоки, а вночі паштет а-ля Холст від Гризельди валяється не розпакованим у сміттєвому бачку, вони ж усі гадають: «Чи вона плакатиме, чи насправді така сильна, як вдає?»
Але зараз, коли Гризельда йшла угору повз багаті ферми у Верхній кам’яній долині, примхливі й приземкуваті, вона зовсім не справляла враження сильної жінки. Вона мала вигляд вигнанки. Над нею знущалися, її проклинали, на неї плювали, її ґвалтували.
«Привіт, брудна лахудро! Як цього разу, ляжеш зі мною?»
То слова Артура Рота, який не знав її на ім’я — наразі не знає, принаймні, — їх вона почула, коли відходила від клітки у склепі Кришталевої методистської церкви.
«Пішла ти, суко-психопатко!»
А це вже її рідний син, Джейдон, за півгодини до того.
І після кожного злого слова вона говорила собі, що вони більше не нагадують їй мозолясті руки Джима, які з силою смикали її лілові соски, що його кулаки вже не завдадуть їй болю, що вона більше не відчує його подих, який смердить горілкою й гусячим паштетом.
«Хіба ж тобі не подобається, Гризельдо? Хіба не тому ти вийшла за мене заміж?»
Гризельда зупинилася біля фруктового саду край дороги і пильно обдивилася схил. Її тут ніхто не бачив. Усі сиділи вдома й дивилися по телевізору або місцеві новини, або серіал «Закон і порядок», уперше за цю осінь увімкнувши опалення. Вона хутко перекинула своє громіздке тіло через паркан і піднялася вгору крізь сад, потім уздовж краю поля, яке круто піднімалося вгору, аж до початку лісу. Земля була мокрою, і вона двічі послизнулася, подряпавши собі руки. Дійшовши до протилежного краю поля, вона, задихана, вибралася вгору на порослу лісом гряду й нарешті трохи перепочила. Тут не було ані стежок, ані камер — по всьому лісу аж до Акерманс Корнера.
Повітря в лісі було густим, наповненим запахом вологи та цвілі, запахом дощової води, що просочувалася крізь товстий шар опалого листя. Можливо, комусь би здалося дивним, що в лісі не було чути ані птахів, ані коників, не було й комах, але ж не Гризельді, й не у Блек-Спрінзі. Вона рушила далі, спотикаючись, важко дихаючи й відчуваючи вогонь нижче грудної клітки. Нарешті жінка дісталася сухого річища, яке тала вода прорізала у чорній скелястій породі в давні геологічні епохи. Там, де річище різко повертало ліворуч, над ним лежало повалене дерево, і там Гризельда зупинилася.
Під поваленим деревом стояла Катаріна.
На неї падала тінь, намочена дощем безформна сукня прилипла до її виснаженого тіла, і від того вона здавалася ще меншою та хирлявішою, аніж була насправді. Гризельду аж ніяк не можна було назвати високою жінкою, але й вона була принаймні на голову вищою за відьму, надзвичайно тендітну, майже як дитина. Гризельді спало на думку, що в давнину люди взагалі були не набагато вищими за Катаріну. Відьма стояла незворушно. Струмені дощу намочили їй хустку, краплини збиралися між нитками на зморщених повіках і з покалічених шматочків плоті стікали по щоках, і від того здавалося, ніби вона плаче.