Вона витягла з підсобки щітку і, просунувши ручку крізь ґрати, потикала нею тіло Рота. Він не ворухнувся. Гризельду раптом охопив панічний страх, і вона озирнулася довкруж. Відтак заклякла на місці, збагнувши, що вона одна у пітьмі під церквою разом із мертвим тілом Артура Рота — ймовірно, мертвим. Здоровий глузд підказував їй, що вона мала у тім переконатися, але сумнів змусив її думки нестися навскач, перетворив розум на дурість, а логіку — на мріяння. Той самий ірраціональний сумнів сама відчувала багато років тому, в мовчазному відлунні після того, як Джим лупцював або ґвалтував її. Вона намацала брелок із ключами, і ця проста дія допомогла їй впоратися з емоціями.
Гризельда відчинила клітку й обережно стала на коліна перед холодним, виснаженим тілом, притиснувши до рота шарф, щоб не задихнутися від смороду. Аж ніяк не тривогу відчула вона, а якесь беззахисне здивування, коли зрозуміла, що чоловік іще дихав. «Він іще живий», — подумала вона. А коли Артур Рот розплющив очі і його рука вхопилася за її зап’ястя, ніби спрацювала пастка, Гризельда не встигла навіть скрикнути.
Звісно, крики там були. Вищали діти, за якими ганялися відьми й інші циркачі; волали підлітки, що злітали з коней на родео; кричали старі, змагаючись за підкови, — увесь цей вереск піднімався над вулицями Блек-Спрінга, низький туман спотворював їх, і вони перетворювались на безладне шамотіння. «Брудна шльондро», — прошепотів Артур Рот. Він був виснажений від голоду й закоцюблий, але аж ніяк не мертвий. «Я тебе відфайдолю», — прошепотів він, стиснувши Гризельду ногами і сильно вщипнувши її за груди вільною рукою. Вгорі на вулицях люди танцювали під старовинні народні мелодії, які грав квартет скрипалів. Гризельда чула їх приглушені звуки, що линули крізь вентиляцію, і, ніби в запамороченні й десь здалека, обдумувала свої шанси, якими б вони не здавалися примарними. Жінка ніби опинилася поза межами часу, і нетерпляча рука Артура Рота, що дряпала їй сорочку, вже не могла їй зашкодити, як не могли зашкодити руки Джима — він був мертвий, і в неї у ніздрях стояв запах цукрової вати і попкорну, домашньої птиці, смаженої на рожні, та сосисок в олії.
О п’ятій десять, коли Стів Грант із молодшим сином Меттом блукали серед ярмаркового натовпу і їли свіжоспечені чурос у промаслених паперових пакетиках, а Гризельда Холст, зібравшись на силі, вхопила мітлу і раз за разом гамселила нею по скривавленій голові Артура Рота у склепі під Кришталевою церквою, з кожним ударом викрикуючи ім’я свого чоловіка, незвично велика за розмірами сова всілася на церковний шпиль. То був справді розкішний птах, і з великої відстані він зосереджено спостерігав за натовпом, ніби за щурами у пастці. Небагато людей побачили птаха у осінньому присмерку. Проте ті, хто його побачив, пізніше стверджували, що вони чули плескіт величезних крил, коли той відлітав, і що у сові на хресті Божім вони побачили знамення неминучого лиха.
Розділ 11
Метт здивував Стіва тим, що після всіх залишив і своє пожертвування. Коли вони перетнули перехрестя, він підійшов до Очеретяної Жінки, видобув із кишені вимпел і поклав його на похоронне вогнище разом з іншими дарами. Стів був приголомшений, хоча й не засуджував Метта. Якби Метт жбурнув їй під спідницю пару чурос, то був би лише імпульсивний підлітковий жарт, але ж він приніс той вимпел із дому.
— Для чого ти це зробив? — спитав він Метта, коли той підійшов.
— Та ні для чого, — незворушно відповів Метт, — просто хотів щось дати бабусі.
— Але ж чому один із твоїх вимпелів? Ти ж виграв його у змаганні, це твій сувенір на пам’ять.
Метт знизав плечима.
— Цей вимпел — з відбіркових змагань, коли я тільки-но повернувся після тієї травми, пам’ятаєш? Нуала тоді ще була здорова, і я прийшов чотирнадцятим. А потім були літні канікули, а після того я пішов до старших класів, і справи значно покращилися. — Він завагався і зрештою додав: — Та й, крім того, якщо жертвуєш щось для тебе не важливе, яка різниця?
Стів здивовано поглянув на нього. Йому було цікаво, що підштовхнуло Метта до цього раптового, нерозумного, забобонного вчинку. Очевидно, для нього вимпел був символом невдачі, що сталася півтора року тому. Спалюючи його, він хотів символічно закрити той етап і відвести від себе подібні невдачі у майбутньому. Стів усе зрозумів і, власне кажучи, він не мав би дивуватися тому, що подібний забобон виник і в його сім’ї, з огляду на те, де вони жили. Просто раніше він цього не помічав.