Хоча вже починало темніти, Стів і Тайлер із ліхтарями пішли до лісу за будинком, а Метт об’їхав на велосипеді їхній район та проїхався по Діп-Голлоу-роуд, свистячи й кличучи собаку.
— Може, Флетчер і живе своїм собачим розумом, але він ніколи не забігає далеко і знає цей ліс краще за задній двір, — впевнено заявив Стів. — Якщо він там, ми його знайдемо.
— А якщо ні? — запитав Тайлер. Темрява гусла і ховала страх на його блідому обличчі, ховала губи, що тремтіли, а також незвідане, нездоланне почуття провини, що стискало йому серце. Стів не відповів — просто тому, що питання звучало надто нереалістично. Звісно, вони знайдуть Флетчера. Але вони його так і не знайшли, і тоді вже почав хвилюватися Стів. Пізніше ввечері вони знову вирушили на пошуки разом з Пітом Вандермеєром, але, з огляду на темряву, їхні зусилля виявилися марними.
О пів на десяту, коли Джоселін черговий раз, схлипуючи, запевняла, що вона могла б поклястися у тому, що зачинила двері на засув, а також обмірковувала жахливий варіант, за яким Флетчера могла збити машина, і коли Тайлерів стан досягнув рівня, який можна було б описати словами «перша стадія істерії», Відьмоконтроль розіслав текстове повідомлення з проханням допомогти у пошуках чорно-білого бордер-коллі, що належав сім’ї Грантів, які проживають на вулиці Діп-Голлоу-роуд, 188. Отже, Флетчера офіційно оголосили в розшук.
Розділ 13
Тієї ночі Флетчер так і не повернувся додому, хоча Гранти не спали до четвертої ранку і залишили прочиненими двері на задній двір. Із першими променями сонця до задніх дверей підійшли Піт і Мері Вандермеєри. Мері, турбуючись про Грантів, спекла для них кекси, проте діти ще спали, а в Стіва не було апетиту. Джоселін досі була у банному халаті. Вона запропонувала сусідам каву, але не змогла подати її, не наливши мимо чашок. Коли жінка повністю прокинулась, то почала стиха плакати і вже не могла зупинитися.
— Не хвилюйся, Джоселін, — сказала Мері, підводячись, щоб забрати з кухні рушника. — Ми знайдемо його. Я впевнена, що він забіжить у двері, метляючи хвостом, наче й не було нічого. Ти ж знаєш, які вони, ті собаки. Вони завжди знаходять шлях додому.
— Але Флетчер ніколи не тікав із дому, — плачучи, говорила Джоселін.
«Досить і одного разу, — подумав Стів, але нічого не сказав. Він примирився з думкою про те, що, швидше за все, Флетчер уже мертвий, а не просто зник. — То кішки завжди повертаються додому. Кішки — вони волоцюги, розбійниці. Якщо собака втікає з дому, стається драма, що майже ніколи не має щасливого кінця. Старий вірний дворняжка, що й мухи не скривдить, женеться до лісу за кролем, потрапляє у пастку і гине. Люблений гончак, який ніколи нікуди не тікав, одного дня вилізає зі свого кошика і його збивають на дорозі зі жвавим рухом. Огидною смертю помирає такий собака. Його доля ніби визначена наперед».
Було десять хвилин на дев’яту, коли до дверей підійшов Роберт Грім. Для такого раннього часу він був надто настороженим.
— Ми вивчили записи камери на Діп-Голлоу-роуд з тієї хвилини, як Джоселін поїхала за продуктами, і аж до того часу, як ваш син повернувся зі школи. Ми впевнені, що ваш собака втік не на вулицю, інакше ми б його побачили. Камери позаду вашої території теж нічого не помітили. Але вони сфокусовані на стежці, а не на задньому дворі.
— Але ж це означає, що, швидше за все, він у лісі, чи не так? — з надією запитала Джоселін.
— Я сам схиляюсь до такого висновку, — відповів Грім. — Але є й трохи заспокійливих новин. Я двічі проїхався трасою 293, від поля для гольфу аж до південної сторони озера Пополопен, і нічого не помітив на узбіччі. У месенджері чимало повідомлень зі співчуттям від людей, які теж пильнують. Якщо він у місті, ми побачимо його на камерах. Певно, собака незабаром повернеться.
«Але на думці в тебе інше», — сказав подумки Стів.
Він провів Піта і Гріма на задній двір.
— Ось, погляньте на це.
Він витяг засув від вольєра Флетчера і просунув пальці крізь дротяну петлю.