— Ніколи не слід вірити пиякові, — зауважив Грім. — Тільки якщо він платить сам.
— Безумовно, у цій місцевості рівень самогубств незвично високий. І так було завжди. Здебільшого через соціальну ізоляцію, депресію та постійний психологічний тиск. Як у Японії, розумієте, де люди так тяжко працюють, що в якусь мить усередині них просто щось перемикається. І тут така сама історія. Гадаю, тільки тому, що Катаріна щодня поводиться за однією й тією ж старою схемою, в цьому місті ще можна жити. Стільки часу сплило відтоді, коли ситуація виходила з-під контролю. Тоді, у шістдесят сьомому році, мені щойно виповнилося двадцять, а тобі, Роберте… коли ти народився?
— 17 серпня 1955 року, в ніч, коли ураган «Діана» налетів на Гудзонську долину і викликав повінь, — відповів Грім. — Тоді жартували, що то річка мене виблювала.
— Я б у цьому й не сумнівався, старий ти шкарбане. Але ж дивись, навіть ти тоді був дитиною. Стіве, вона напрочуд стабільна — і в цьому наш порятунок. Люди, які зашили їй очі, одному Богу відомо як, зробили нам величезну послугу.
На мить Піт зупинився, взявшись у боки і оглядаючись довкола. Рослинність погустішала, дерева затуляли сонячне світло, шлях перепиняли пні та трухляві стовбури.
Розповідь підхопив Грім.
— Востаннє вона відхилилася від своєї поведінкової моделі, чи то пак принаймні це ми так вважаємо, у 1887 році, коли в лісі щезла Еліза Хоффман. Ніхто так і не дізнався, що примусило її це зробити, але суспільне обурення після того підштовхнуло Пойнт до рішення про заснування Відьмоконтролю.
— А що насправді сталося? — запитав Стів, адже він знав цю історію тільки в загальних рисах.
— Еліза Хоффман була дівчиною з відомої нью-йоркської родини, яка щойно переїхала до Блек-Спрінга, — відповів Піт. — Я чув цю історію від свого діда, який сам чув її від свого батька. А він був власником однієї з тих старих білилень, що процвітали у Блек-Спрінзі у вісімнадцятому та дев’ятнадцятому століттях завдяки чистій воді, що стікала з пагорбів. Але у 1887 році ремесло білильника вже вмирало. Ухвалили суворе законодавство щодо охорони довкілля, у містах почали виникати хімчистки та пральні самообслуговування, і це значною мірою спричинило зникнення традиційних білилень у нашому регіоні. Я кажу усе це для того, щоб підкреслити: бізнес старого Вандермеєра аж ніяк не процвітав. Хай там як, а одного дня Хоффмани, перебуваючи в лісі, загубили малу доньку. І ніхто її відтоді не бачив. Бідному дівчиську не виповнилося й восьми років. Батьки викликали рятівників зі службовими собаками, прочесали озеро Пополопен, але безуспішно.
— Отже, вони вирішили, що то викрадення, — припустив Стів.
— Саме так. Але ж жителі Блек-Спрінга краще на тому зналися. Протягом трьох днів вода у Струмку Філософа набула кольору темної крові, а на поверхню виплили незліченні дохлі горностаї. Ніхто не знав, чому вони втопилися в такій кількості. Кілька днів воду неможливо було пити. Прадідові довелося зачинити білильню на цілий тиждень, і нічого гарного це його бізнесу не додало. Але найхимернішим було те, що ця кров не була кров’ю горностаїв, бо всі вони втопилися. Дідусь говорив, що це все мало такий вигляд, ніби кровоточила сама земля.
Стів не знав, вірити цьому чи ні. Він черговий раз зауважив: навіть якщо ти відносно легко повірив в одне надприродне явище, це не означає, що і з наступним буде так само легко… тому він просто не був готовий вірити в це.
— Не скидається те на роботу Катаріни, — нарешті сказав він.
— Ось у цьому і полягає дивина. Ніхто не розумів, чому таке сталося і куди все-таки поділася дитина.
— Але… горностаї?..
— Деякі з них ще зберігаються у нас заспиртованими, — відповів Роберт Грім. — Коли спалювали їхні тушки, кілька екземплярів зберегли. Якщо хочете, можете прийти до нас і подивитися, хоча нічого особливого в них немає. Просто мертві тварини зі старих часів.
— І нічого подібного більше не ставалося?
— Ні, — відповів Піт. — І цей випадок поклали б під сукно, якби Хоффман до того не був відомим суддею у Нью-Йорку, і тому справа викликала чималий інтерес. У «Нью-Йорк Таймс» з’явилася стаття під заголовком, що звучав як натяк: «Чи зачаклована гора Нещастя?» Наскільки я знаю, то був єдиний раз, коли у відомій газеті з’явився репортаж про те, що тут відбувається. Журналісти навіть спробували прив’язати цю справу, цитую, до «фольклорних джерел про зникнення людей у лісі Чорної скелі у 1713 і 1665 роках, до чого, за переказами, мала стосунок відьма». Коли у Пойнті про це пронюхали, вони вирішили діяти.