Вони вкинули до могили квіти, а потім змочили землю. Стів згадав фразу, яку говорив подружжю Делароса, — про дітей, що гралися у похорон під час епідемії віспи у 1654 році: «Діти копали ями за стінами поселення, приносили ящики з-під фруктів і, зображаючи похоронну ходу, клали їх до могил. Батьки гадали, що діти одержимі, а саму гру вважали поганим передвістям».
Він прогнав цю думку. Джоселін забрала хлопців додому, і Стів пішов до стайні по лопату. Паладій і Нуала метушливо зачмихали, коли він увійшов, — так тихо і втішно, так дивно і ностальгійно, як вміють робити тільки коні. Він обняв їх і вийшов, щоб зарити могилу.
На початку п'ятої повертається Грім. Він приносить погані новини, ніби пророк із давньогрецької трагедії, що провіщає загибель. Різниця лише в тому, що наразі погані новини приходять у вигляді фрагмента відеозапису.
— Це єдиний фрагмент, який ми змогли знайти серед записів усіх камер спостереження на горі Нещастя, — каже Грім, — але з нього все стає ясним. Вважаю, друзі, ви маєте подивитися на це.
Вони збираються за кавовим столиком, перед ними — макбук, і Грім натискає на кнопку відтворення. Спочатку важко розрізнити побачене, здається, перед нами — нечіткий негатив. А потім Стів здогадується, що то зйомка в інфрачервоному світлі. На об’єктиві камери — краплини вологи, вони до певної міри розмивають зображення, проте у темних відтінках антрацитового кольору можна розрізнити дерева, а також іще щось, що явно нагадує туристичну стежку. Внизу зображення — цифри: 02.11.2012, 20.57. «Учора», — каже Стів самому собі.
А те, що далі показує зйомка, настільки страхітливе, що усе його тіло холодіє ніби крига. Налякані усі, але Тайлер — найбільше. Він відсахується, кусаючи собі руку, його очі наповнюються сльозами. З’являються дві постаті, блідно-білі, освітлені, як у нічному баченні: відьма, що крокує, неначе привид на балі-маскараді, й Флетчер поряд із нею. Собака час від часу принюхується, навіть трохи метляє хвостом. Стів розуміє, чому це нібито безневинне зображення здається настільки жахливим. Ніхто з них ніколи до того не бачив, як Катаріна діє за власною волею. Ніколи до того, як з’явилися ці кадри, на яких вони удвох разом крокують уночі, близько одне до одного, назустріч Флетчеровій смерті.
— Тепер ви розумієте, що це все — надзвичайно тривожне, — каже Грім. — Я переговорив з радою, і ми намагатимемося тримати це в таємниці, щоб уникнути паніки, але ми збиті з пантелику. Це щось цілковито нове. Чи не сталося щось із Флетчером, що могло б спровокувати таке? Якщо так, друзі, я маю про це знати.
Джоселін і Стів заперечно хитають головами.
— Зазвичай він її до смерті лякався, — каже Джоселін, глибоко приголомшена. — Подивіться лишень, як він іде поряд із нею…
— Це все ваша провина! — раптом скрикує Метт. — Ви їй нічого не дали! — А коли Стів у замішанні дивиться на нього, додає:
— На святі спалення Жінки! Ви нічого не захотіли їй дати, отож вона забрала Флетчера!
— Це не має жодного стосунку одне до одного, — каже Стів. — Як ти взагалі міг про таке подумати? Не знаю…
— А що ви тоді знаєте? — Метт плаче і пручається з рук матері, яка хоче його обняти. Стів дивиться на засмучене обличчя Гріма і думає: «А це лише початок. Наступними днями почуємо набагато більше отакої безглуздої аргументації. Побачимо бажання вказати на когось пальцем, призначити цапа-відбувайла. Якщо все це вилізе назовні, мало не здасться. І ти це знаєш, чи не так?»
— Тайлере, із Флетчером нічого такого не ставалося, про що б ти міг знати?
Тайлер швидко хитає головою, в нього трясуться губи.
— Ви не зустрічалися з нею, коли ти виводив його гуляти?
— Ні.
Стів допитливо зиркає на нього і каже:
— Якщо сталося щось погане, будь ласка, скажи нам, гаразд? Це — питання нашої безпеки.
— Він має рацію, — втручається Грім. — Не хвилюйся. Якщо ти з хлопцями клеїв дурня, як тоді, з тим відео, я нічого не скажу раді. Безумовно, ви не хотіли, щоб так сталося. Але я маю про це знати. Вкрай серйозні події відбуваються, розумієте?
У Тайлерових очах стоять сльози, його губи тремтять іще сильніше, і, можливо, просто можливо, вони б дотиснули його до того, що він і сказав би щось… Але лунає гучний тріск, і пройде дуже багато часу, поки хтось із них подумки повернеться до цієї миті, тієї миті, що промайнула перед наступною миттю, яка змусить усіх присутніх про все забути. Стів устигає повернути голову туди, звідки пролунав тріск, і крізь скляні двері їдальні та крізь вікно на задній двір бачить видовище, яке його мозок не в змозі збагнути вповні. Він бачить, як на нього у паніці несеться кінь. Він бачить його напружені м’язи, піну на чорних боках, вирячені очі, копита, що молотять землю. Вікно розлітається на друзки, ніби кришталевий посуд, і крізь завісу з осколків скла до їдальні стрибає Паладій. Кінь ковзає копитами по обідньому столу, в того ламаються ніжки, стіл з грюкотом падає на підлогу. Але ноги Паладіна теж підтинаються, кінь валиться й перекочується на бік, збожеволівши від страху. Його копита топчуть осколки внутрішніх скляних дверей.