Відьма припинила свій шепіт.
Лише зараз Гризельда почула, якою мертвою була тиша в цьому лісі.
Вона обережно вслухалася, повернувши вухо до Катаріни, і подумки рахувала до шістдесяти. Стояла тиша.
Глибоко зворушена і приголомшена цією примітивною річчю, яка, проте, здавалася ближчою до справжньої дружби, ніж усе, що Гризельда досі бачила у своєму житті, вона поцілувала свої власні пучки і поштиво послала відьмі повітряний поцілунок.
— Дякую тобі, люба, — сказала вона тремтячим голосом. — Дякую тобі за те, що привітала мене.
Гризельда вже не мала страху і була готова підійти ближче. Вона простромила мотузку крізь ланку в залізному ланцюзі, що оперізував Катаріну, усіляко намагаючись водночас не доторкнутися до неї. Іншій кінець вона прив’язала вузлом до довгої, товстої гілки. Стоячи позаду відьми, вона обмотала мотузку навколо гілки, допоки та не натягнулася, а потім підняла її, ніби вудку, і пакет піднявся над землею. Як тільки він завис на тілі відьми, павич почав щосили кричати. Гризельда, широко розкривши очі, вирячилася у темряву. Тут, у лісі, хрипкий пташиний крик лунав цілком доладно, проте моторошно й меланхолійно, ніби поклик людини, приреченої на смерть. Гризельда застогнала, але продовжила роботу. З усієї сили вона підняла пакет так високо, як тільки змогла, а потім почала ходити навколо Катаріни, відмотуючи мотузку від гілки, допоки мотузка щільно не обмотала відьму, і тоді Гризельда прив’язала її вільний кінець вузлом до ручок пакета.
З великим полегшенням вона зупинилася і передихнула. Дуже шкода, що було так темно, адже їй мав сподобатись результат важкої праці. Однак можна було не сумніватись, що Катаріна буде задоволена. Коли пізніше вночі їй настане час щезнути, павич у пакеті згорить і воскресне наче фенікс.
Лише один раз після того наблизилась Гризельда до відьми.
Їй захотілося розправити павичеві пір’я.
Розділ 15
У понеділок вранці незадовго до сьомої тридцять йому зателефонував Марті Келлер і сказав, щоб він негайно приїздив, але ще до того, як Роберт Грім закінчив розмову, його думки відбігли геть й занурилися у спокусливу фантазію, в якій він відкусив Колтону Метерсу мошонку, виплюнув її і крокетним молотком на старій колоді для рубки м’яса, що належала його матері, розтрощив його яєчка, що конвульсивно здригалися, у безформну кашу. Не дуже-то заспокійливими були ті фантазії, але вони надавали йому певне безрадісне задоволення.
Після дзвінка Грім і Воррен Кастільо вдягли дощовики з капюшонами і квапливо рушили вгору пагорбом уздовж Олд-Майнерз-роуд. Ранок був похмурим, піднімався вітер. Ніде на вулицях не було ані душі. Ті, кому цього ранку не треба було йти на роботу, замкнули двері й засмикнули штори, боячись буревію. А ті, хто мав іти на роботу, один за одним дзвонили і говорили, що захворіли, як про це повідомила Люсі Еверетт, адже телефонні лінії були «гарячими» від навали дзвінків, і вона могла лише вибірково їх моніторити. Грім знав, що люди боялися не тієї бурі, що мала налетіти ззовні, а тієї, що була готова вибухнути всередині. Він відчував тривогу жителів, і нарешті вона передалась і йому.
«Катаріно, дівчисько, що ти собі намислила? Хто це тебе так роз’юшив?»
Хоча Воррен був на десять років молодшим за Гріма, він насилу встигав за ним, коли вони крокували вологим узбіччям.
— Як ти гадаєш, наскільки поганими будуть наслідки усього цього? — спитав він, задихавшись.
— Що б там не було, ми з усім упораємось, — відповів Грім, але в його голосі була дивна порожнеча. Після неймовірного інциденту з Грантовими конями у суботу ввечері Грім гадав, що зможе тримати ситуацію більш-менш під контролем. Так, коли це трапилось, у нього ледве не стався серцевий напад, але сама тварина не мала наміру коїти щось лихе, і її незабаром заспокоїли. Кінь, засліплений панікою, вирвався зі стайні, налякався, можливо, власного відбитку на склі й стрибонув прямо крізь нього. Грім наказав відвести коней Гранта на пасовисько Сола Хамфріза по інший бік міста… адже джерело їхнього потойбічного жаху було якраз за стайнею, там, де Струмок Філософа тік межею землі Стіва Гранта.
Коли ж Грім побачив, що коїлося у струмку, він збагнув, що ситуація вийшла з-під контролю. Такого проколу в них іще не було.
Метерс сказав, що хотів би приховати усі ці події, чим не на жарт розлютив Гріма.
— Слухайте сюди, — сказав він Метерсу, — в мене тут шаленіють коні, в мене собака кінчає життя самогубством, а гора Нещастя вивергає свій бісів послід. Хочете — рушайте собі та розкидайте крихти хліба у зачаклованому лісі, я ж доповім про це Пойнту.