Незадовго до опівночі Лорі прислала йому смс:
Тайлере, як ти? Сумую за тобою, зв'яжись зі мною,
гаразд? Кохаю тебе. Лорі.
Тайлер закрив смс і вимкнув телефон. В нього не було сил їй відповісти. Лорі жила ніби в іншому вимірі, там, де не існувало тих образів, що увесь час спалахували в його мозку з нудотною повторюваністю: Катарінин сосок, Флетчер, коні. Він продивився відеосайт у пошуках легкої втіхи, але в цьому стані нічого не могло його звеселити.
Нарешті він написав текст у програмі, що керувала вмістом його блога, але, звісно, онлайн його не виставив:
Тотальне виснаження. Гадаю, мій мозок у відключці. Не можу ясно мислити. Мозок почувається розтрощеним, ніби Паладій замість вітальні розбив мені голову. Я 6 із задоволенням косяк забив абощо. Треба тримати себе в руках, інакше станеться вибух. На першому поверсі роздобув пляшку текіли і справив бенкет у себе в кімнаті, таку собі фієсту для одного в стилі «ТайлерФлоу95», суки ви всі. Гадаю, я від того проблююсь. А як не проблююсь, то не питиму більше ані краплини алкоголю.
Жодної гадки не маю, що робити далі. Як то усе так вийшло. Гібрис, Ікарова пиха, уся та маячня? Авжеж, то моя провина. «Розплющ свої очі» — то мій проект. Належна підготовка, так. Чітке формулювання концепції, так. Терпимість, так, передбачення, так.
Але не може бути терпимості по відношенню до Джейдонового божевілля, і ніякого передбачення. Як він отого ножа всадив їй у цицьку. ГЕТЬ ДОВБАНУТИЙ. Не хочу про це й думати, але ж не можу того викинути з голови. Як він розрізав їй сосок, ніби шматок гнилого фрукта, чи то пак піньяту. І чому я взагалі дозволив цьому психопатові приєднатися?
Він НЕБЕЗПЕЧНИЙ. Довбана велика крапка. Не навертайся йому на очі. Не вводь себе у спокусу, як то було вчора. Ніби ти справжній чоловік, захищаєш свої права. Тільки йому все те до сраки. Можна подумати, він сам зрозумів, чому заслужив удар кулаком у щелепу. Збоченець, хіба ні? Ти ж бачив, як він на тебе дивився. Начебто сам напросився і знав, що так буде, ніби його залишили в школі після уроків за якусь провину.
Ходив сьогодні до струмка. Тато каже, що нам не можна підходити близько, тому що ми не знаємо, безпечно воно чи ні, подивись, мовляв, що сталося з кіньми. Але коні по-іншому відчувають багато речей, і, на мою думку, це не матиме такого самого впливу на нас. Мені особисто здається, що це небезпечно, але геть по-іншому. Воно тобі виїдає мозок. Оці сліди крові у воді. Ніби серпантин на вечірці. Вони тебе гіпнотизують.
Як би там не було, я їх трішки відзняв, але редагувати це не хочеться. Та й навіщо? Сайт помер і більше не оживе. Він у могилі на задньому дворі, як і Флетчер.
Так, Флетчер. Тату, вибач. Мамо, вибач. Метте, вибач. Якби не я, Флетчер був би ще живий. Тато знає, що я знаю щось. Це видно з того, як він на мене дивиться. Одного разу він мене спитав, але я нічого не сказав. Чи він чекає, поки зізнаюся сам? Але ж я не можу, не знаю як. А Катаріна просто відреагувала, бо Флетчер напав першим. Чи можемо ми звинувачувати Катаріну в тому, що вона хоче поквитатися з нами? Ми вбили її дитину, ми її повісили, ми зашили її довбані очі. Хто 6 на її місці не розізлився? Трясця, чому це я кажу «ми»? Параноя. Може, в мене їде дах. Усе розлітається на порох. Повертаємось до реальності: ЇЇ ОЧІ НІЗАЩО НЕ МОЖНА ВІДКРИВАТИ. 300 років вона стримувала свою силу, тож вибухне, ніби наднова.
Я дурію від страху. За все життя ніколи так не боявся. Чому я наш проект назвав «Розплющ свої очі»? Дивно, наскільки сповненим сенсу все було на початку і як потім усе пішло до біса.
Цей заклик увесь час стосувався Блек-Спрінга.
І чому зараз він звучить, ніби заклик до відьми?
На сходах скрипнула мостина.
Тайлер вслухався, завмерши, ніби ящірка на камені, його водночас обдало холодом і жаром. Звук повторився в іншому місці, цього разу в безсумнівному супроводі стогнання сходинок — хтось ступав, легко, ніби не хотів наробити шуму. Тайлер упізнав Метта, як це буває, коли впізнаєш за звуками людей, з якими живеш. Він подумав: що то Метт робив унизу, адже ванна кімната була і тут, на другому поверсі. Мабуть, ходив щось з’їсти. Раптом Тайлер сам відчув голод, в нього не було сил і крихту проковтнути упродовж дня. Може, якщо трохи поїсти, можна буде позбутися печії від текіли… якщо йому вдасться затамувати блювотний рефлекс.
Якийсь час він ще прислухався. Тиша. Тайлер притиснув долонями очі, допоки в голові не замерехтіли зірки, а потім сів прямо і широко розплющив очі. На сходах було чути квапливі кроки. Глухий звук, удар, тиха лайка — то спіткнувся Метт. Поспішні кроки до спальні батьків. Тайлер вдивлявся у морок і прислухався до збуджених, сонних голосів. Він не міг розібрати, про що вони говорили.