— Ні, але ж він раніше і мертвим не був.
Сперечатися з подібною відсутністю логіки було неможливо, і в кутиках рота Тайлер відчув ніби смак іржавого заліза. Метт висунувся назовні й почав нервово кликати мертвого собаку на ім’я, намагаючись не кричати. Тайлер не міг би пояснити, чому саме це наповнило його жахом, але так сталося, і він був змушений, здригнувшись, відвернутися. Навіть Стів, здавалося, це відчув, бо вхопив Метта за талію і втягнув його до будинку.
— Припини це, — прошипів він. — Що, в біса, подумають сусіди, коли почують тебе? Десь там бігає собака, що втік від господарів, але то не Флетчер. Флетчер мертвий.
— А що, як то він? — протестував Метт. — Якщо вона може зачаклувати струмок, то вона також може… не знаю. Саме вона вбила його!
Стів утратив самовладання. Джоселін обхопила себе руками, бо на ній була лише нічна сорочка, і сказала:
— Не думаю, чесно кажучи, що той звук був схожий на Флетчерів гавкіт…
— Залишайтеся вдома, — скомандував Стів, всовуючи ноги до гумових черевиків, що лежали під батареєю, поряд із Флетчеровим кошиком. Кошик іще стояв там, оскільки ні в кого не вистачало духу віднести його в сарай. Він був частинкою людського горя, але наразі мав зловісний вигляд, ніби вони чекали на щось, чого самі не вповні розуміли… і, можливо, навіть зовсім не контролювали.
Стів вийшов надвір, і Тайлер прослизнув слідом за ним. Джоселін покликала його, але Тайлер причинив двері й побіг за батьком. Вогкий холод вперіщив його ніби довбнею. Надворі було близько нуля, дворова плитка, якою він ішов босоніж, була вкрита мокрим листям, холод від нього пробирав його до кісточок, а звідти проникав до кожного сантиметра його тіла. Тайлер почав нестримно дрижати. Він вхопився руками за талію і потер себе, намагаючись зігрітися. Не допомогло. Стів повернувся, почувши той звук, зібрався щось сказати, але передумав.
Тайлерові здалося, що він побачив проблиск полегшення у татових очах.
Гавкіт припинився. Там, у пітьмі, було чути лише шелест вітру і дзюрчання струмка… того струмка, в якому кров уже не червона, а чорна. Був повний місяць, і їхнє дихання розносилося довкола блискучими білими пасмами.
А потім гавкіт почався знову, цього разу далі, в глибині лісу, й Тайлер раптом зрозумів з ірраціональною впевненістю, що то був саме Флетчер. Це було неможливо, і водночас було правдою. У таку холодну ніч, ніби в казці, подібні речі легко стають реальними.
— Розумію, чому Метт подумав, що то Флетчер, — раптом сказав Стів дивно безбарвним голосом. — Він дійсно схожий на нього. Але гавкіт усіх собак середнього розміру звучить однаково. У місті десятки собак, і то може бути хто завгодно з них.
У пітьмі Тайлер не міг визначити, чи така буденність батькових слів була щирою, чи він лише намагався переконати самого себе.
Знову запала тиша.
Кілька хвилин вони вслухалися, але гавкоту більше не було. Стів повернувся назад і, здавалося, прийняв рішення:
— Якщо цей собака блукає довкола без господаря, маємо спіймати його до того, як станеться щось гірше, — сказав він. — Я пошлю смс Роберту Гріму. Ти повертаєшся зі мною додому?
Тайлер знову згадав про виття, яке вони чули раніше. Він захилив голову і подивився на холодні зірки, відганяючи нав’язливі думки, що пурхали в його голові. А потім він обвів поглядом задній двір, зупиняючись на обрисах кінського загону, на горбику Флетчерової могили, на порожній і темній стайні. На стайні щось ворушилося. До краєчку даху припала біла, наче сніг, худорлява кішка, — вона за кимось полювала.
Стів торкнувся його руки і сказав:
— Ходімо вже, ти замерзаєш.
Коли Тайлер знову подивився у бік стайні, кішка щезла.
— Що там? — запитав Стів.
— Мені здалося, я побачив білу кішку. На даху стайні.
— То, мабуть, був відблиск місячного сяйва.
Тайлер ще секунду постояв, а потім повернувся назад.
Галька на доріжці іскрилася у світлі повного місяця, ніби вказувала їм шлях додому.
У місті ніхто не повідомляв про зникнення собаки, і ніхто більше не чув гавкоту. Коли Тайлер повернувся додому зі школи, Стів сказав, що цього ранку струмок припинив кровоточити і опівдні вода знову стала кришталево прозорою, як і раніше. Відьмоконтроль ретельно прочесав ліс, але не зміг знайти чогось незвичного. Отже, батьки випромінювали оптимізм. Собака міг втекти з Маунтінвіля чи з Сентрал-Веллі, з іншого боку заповідника, гадав Стів, і вже, поза сумнівом, господар його знайшов. Коли віконні майстри зробили свою роботу, він разом із Джоселін поїхав до меблевого складу-магазину з салоном у Ньюбурзі і обрав новий обідній стіл. Чекаючи на доставку, вони витягли з горища старий сосновий стіл. Від усієї цієї атмосфери «початку нового етапу» Тайлерові стало якось паршиво. Тепер жителі міста зітхнуть із полегшенням, бо усе повертається до звичного життя, яке їх в цілому і задовольняло.