«Знаєш, йди собі до біса. У жодному разі не пошлю я свого сина в Дудлтаун. Хіба що через мій труп.»
— А є якийсь інший засіб дізнатися про історію сайта? — запитав Стів. — Не знаю, автоматичний бекап…. чи що там ще?
— Тільки через Майка.
— А хто такий Майк?
— Однокласник. З Гайленд-Фолз. Він робить сайти і має власний сервер. За ящик пива він дозволив мені розмістити свій сайт на його сервері.
— Отже, ти дозволив ЛЮДИНІ ЗЗОВНІ…
Тайлер знизав плечима.
— А яке йому, чорт забирай, до того діло? Він гадає, то якась приватна збірка усіх моїх ютьюбівських відеоблогів. А так воно на першому етапі й було, бо я з того почав, навмисно, щоб Майкові набридли ті кліпи і він не копирсався в чужому лайні.
Стів заплющив очі й глибоко зітхнув. А коли він їх знову розплющив, то побачив, що Тайлер узяв свій телефон і клацає по екрану великими пальцями.
— Що ти робиш?
— Набираю йому смс. Я цього чувака знаю. Ще один ящик пива — і він сьогодні ж знищить усі бекапи.
А потім Стів наказав Тайлерові стерти історію браузерів на ноутбуці та айфоні, а також усі його перемовини у чаті та повну папку відеокліпів і вордівських документів, які могли б мати бодай якесь відношення до цього проекту. Останньою була карта пам’яті відеокамери. На робочому столі залишилося лише відео з каменуванням відьми.
Стів гучно і нервово потер собі щоки і раптом знову захвилювався.
— А решта хлопців мають якісь матеріали на своїх комп’ютерах чи телефонах?
Тайлер заперечно похитав головою.
— Ми домовилися заходити на сайт виключно з-за меж міста. Здається, усі це робили або в школі, або в бібліотеці. Ми гадали, що в тих айфонах, які минулого року роздав Відьмоконтроль, встановлено кілоґґери, отже, вирішили не користатися ними в рамках проекту.
Стів глянув на нього, нічого не розуміючи, і в Тайлера на губах з’явилася ледь помітна усмішка.
— Кілоґґер — то ніби додаток, який дає змогу з відстані бачити, що відбувається на комп’ютері. Він повідомляє про всі натискання клавіатури, отже, можна точно встановити, хто які сайти дивиться. Дуже зручно, якщо хочеш з’ясувати, чи не обманює хтось тебе.
— Гаразд. Ти впевнений, що нічого більше не залишилося? Вони шукатимуть повсюди, і я хочу, щоб ти добре це розумів.
— Джейдон фотографував… — він зробив рукою дугу в повітрі й нерішуче оглянувся. — Ну, те, про що я тобі говорив. Тату, ти маєш їм про це сказати. Вони мусять негайно вилучити в нього телефон, якщо захочуть його заарештувати. Але, наскільки я пам’ятаю, то все.
«Що ж, залишається сподіватися, що ти не помилився.»
— Щось іще?
На мить Тайлер замислився, а потім помотав головою:
— Ой, зачекай!
Він почервонів і почав длубатися в телефоні. Стів впівока спостерігав за тим, що той робив, і здивовано помітив, що Тайлер гортав папку зі звуковими файлами. Потім клікнув на один з них.
— Мені потрібно знати, що то таке? — запитав Стів.
Тайлер похитав головою й подивився на файл із жалем та відразою. А потім двічі натиснув великим пальцем, і файла не стало.
Стів розрахувався, і незабаром вони вже прогулювалися берегом Гудзона, втягнувши голови у коміри й заклавши руки до кишень. Вони неквапливо пройшли повз гавань для яхт і дійшли до височезної колони, на яку спирався міст Гамільтон Фіш Брідж. Потім постояли під мостом, подивилися на його відбиток, на помаранчеві іскри у чорній воді. Північно-східний вітер розмаював їхній одяг і волосся, ніби намагаючись підхопити їх і віднести до Блек-Спрінга. Але ріка текла далі, геть від тієї темряви, що їх оточувала. Вона текла повз Нью-Йорк і вливалася до Нью-Йоркської затоки, далі — до Атлантичного океану, де далеко-далеко на сході перші світанкові промені завжди займаються раніше, ніж на тих пагорбах, де вони жили.
— Завтра поговори з Лоуренсом, — сказав Стів. То був останній клаптик пазла, і якщо він встане на місце, в них принаймні буде шанс. — Ти ж довіряєш Лоуренсові, так? Розповіси йому про те, що ми зробили, і скажи, що він має, що б там не сталося, тримати язика на прив’язі й дотримуватися лише нашої версії. Роз’ясни йому, що для нього то єдиний шанс вибратися з цієї історії без поганих наслідків. Якщо Джейдон проговориться, допитають вас обох. Як ти гадаєш, Лоуренс витримає це?
Тайлер знизав плечима.
— А ти сам? Витримаєш?
Син повільно кивнув. Тайлер мав вигляд приреченого на смерть злочинця, якого запитали, чи зможе він самотужки подолати останній шлях до шибениці. Стів обняв його й відчув, що хлопця б’ють дрижаки.