— Ніхто цього не мусить знати, — сказав він. — Тільки ти і я.
Хлопець стояв і дивився на баржу з гравієм, що повільно повзла рікою. Її двигун стиха гуркотів. Під очима в Тайлера були темні кола. Стів збагнув, що Тайлер відчував не лише страх — його мучило відчуття провини. Хлопець був з характером. Лише кілька людей із числа знайомих Стіва мали таке ж сильне, як у Тайлера, відчуття справедливості. Стів добре пам’ятав, з якою гордістю Тайлер дивився на нього, коли він захищав свої ідеали на засіданні ради у переддень Дня всіх святих. І раптом він зрозумів, що, можливо, накладає на сина такий тягар, якого він сам ніколи не зміг би понести.
«Він повинен пройти крізь це, — подумав Стів, — альтернативи немає. Можливо, якийсь час воно мучитиме його, але потім мине, як усе врешті минає».
Піднята баржею хвиля добігла до підпори моста, і її білі гребені вдарились об валуни. Несподівано Стів розсердився сам на себе за ці погані передчуття. Він захищав Тайлера, тому що любив його. Батьки люблять своїх дітей і захищають їх будь-якою ціною. Хіба сам Тайлер не запитував його не так давно в інтерв’ю для власного блога про те, кого Стів врятував би: власну дитину чи село в Судані?
Звичайно, ти рятуєш власну дитину. Це і є любов.
— Гаразд, — помовчавши, сказав Тайлер. Він тремтів, тому Стів притиснув його до себе і, зігріваючи, трохи розтер долонями.
— Чудово. Будь сильним, синку, і все буде добре. Ти не заслуговуєш на покарання.
— А мамі ти збираєшся сказати?
— Ні.
До цієї миті Стів про це навіть не думав, але таке рішення здалося йому вірним.
— Це лишиться поміж мною й тобою.
— Згода, — кивнув Тайлер, кілька секунд помовчав, а потім стиха додав:
— Дякую, тату.
Вони стояли й дивилися на те, як повз них тече холодна, темна вода. Стів ніколи не забуде цю мить, яку вони з сином провели разом. Раптом йому нестримно захотілося зайти на баржу разом із Тайлером, залишити позаду Блек-Спрінг і плисти за течією, до гавані Нью-Йорка і далі — назустріч новому світанку. Туди, де усе знову стане справжнім. У спалаху дежавю він почув саркастичний сміх Метта: «Отже, тату, кого ти врятуєш: Тайлера чи мене?» Того вечора Стів відповів банальністю, і Тайлер безпомилково відчув політкоректність його слів. А правда полягала в тому, що, якщо починати по-справжньому обирати між двома дітьми, почуватимешся незручно. Зі спілкування з батьками під час лікарської практики у Медичному коледжі Нью-Йорка він знав, що то була цілком природна річ, проте коли тебе самого змушують поглянути на себе у дзеркало, враз з’являються вкрай бентежні почуття.
Але сьогодні, стоячи біля опори моста, обнявши однією рукою старшого сина, він не боявся визнати правду. Попри те, що Стів усім серцем любив Метта і Джоселін, і, напевно, в нього потьмарився б розум, якби щось сталося з кимось із них, Тайлер для нього завжди буде на першому місті.
Але тієї ночі, коли він лежав у ліжку, сумніви нікуди не втекли…. ніби в його голові стирчала газова трубка, а на її кінці — вогник, що ніяк не бажав згасати.
Джоселін перепросила за сплеск емоцій, а Стів — за грубе зауваження. Врешті-решт, усі вони були під шаленим тиском. Невисловлене звинувачення було знову поховане, але вони це мали зробити — заради взаємного примирення. Коли вони лежали удвох у темряві, Стів спокійним голосом переказав дружині, що трапилося з Тайлером — ту версію подій, яку він збирався оприлюднити у Відьмоконтролі. Він ніколи не міг доладно брехати дружині, та й не мав для того причин, але тепер, коли з його вуст із дивною легкістю линув потік напівправди, трохи засмутився, помітивши, що йому навіть не соромно. Джоселін була приголомшена і похвалила його за те, що він зміг оце все витягти з Тайлера. Вона знову попросила пробачення за те, що звинувачувала чоловіка у бездіяльності, але Стів поклав вказівного пальця їй на вуста і поцілунком змусив замовкнути. «Для репетиції непогано, — подумав він, — але ще одне «вибач», і я просто здурію». Вони покохалися, і те кохання було за всіма ознаками щирим — принаймні на цьому фронті він міг би дивитися на себе у дзеркало без докорів сумління.
Він довго лежав без сну і слухав, як тихо шипить газовий вогник у нього в голові. «Боже, я сподіваюся, що роблю все правильно. Я дійсно вірю в те, що маю шляхетні наміри.» Але любов була таємничою, оманливою силою, однією з небагатьох сфер, де власній здатності робити судження Стів не міг довіряти на всі сто.