— Саме так воно і є. І саме тому маємо з’ясувати, що сталося, а не приймати поспішні рішення. Це — внутрішня справа міста. Блек-Спрінг завжди піклувався сам про себе, і зараз ми теж попіклуємось про себе.
— Але ж ми нічого не знаємо — от у чому річ! — розгублено закричав Грім. — Ситуація унікальна і сповнена ризику. Люди в штани наклали від страху. Та хіба вони в цьому винні? Маємо зробити все, щоб влада була готова діяти, якщо раптом ситуація погіршиться.
— Роберте, пан Метерс має рацію, — сказав Адріан Чесс, інший член ради. — Що вони там у своєму Вест Пойнті зможуть зробити для нас, окрім як споглядати крізь свої куленепробивні вікна за тим, як тут усе виходить з-під контролю?
Гризельда Холст енергійно закивала головою і сказала:
— Довіртеся Господу.
— Це — довбана капітуляція, — хитнув головою Грім. — Вибачте, я з цим не погоджуюсь. У мене є свої зобов’язання.
Кістляві пальці Метерса обвили плече Гріма, ніби отруйна змія.
— Роберте, рішення ради обов’язкове для виконання. Якщо відмовишся його виконувати, я звільню тебе з цієї посади.
Грім проклинав Колтона Метерса і ту повитуху, що допомогла йому народитися. Щоправда, він і сам був невисокої думки про хлопців з Пойнту. Він сумлінно рік за роком посилав їм свої доповіді, але зазвичай вважав їх лише неробами-бюрократами, з якими треба підтримувати дружні відносини, щоб не припинялося фінансування. Але зараз усе змінилося. Грім хотів послати їм пробу води зі струмка з проханням якомога швидше зробити її аналіз. Він хотів, щоб вони… гаразд, він просто хотів, щоб вони знали. Можливо, це збільшить лише видимість безпеки, але йому це все одно здавалося правильним вчинком. Від отієї чортової струмкової води у Гріма стався напад найпохмурішої нудьги, і йому хотілося мати бодай клаптик раціонального пояснення, за який можна було б вчепитися.
Але ж Метерс боявся, і його страх переміг тверезий розум. Страх зробив голову ради непередбачуваним, загнав його у глухий кут. І подібно до Стіва Гранта, Грім розумів потенційно небезпечні наслідки цього, що крилися у примітивному людському бажанні кудись той страх спрямувати, перетворити його на обурення… і знайти цапа-відбувайла. Таке бажання межувало з фанатизмом, і воно накрило все місто. Хто збиткувався над відьмою? Що таке могло статись, що їй захотілося нас покарати? Усі озиралися довкола себе і свого будинку, намагалися пригадати якісь недавні незвичні події, й робили з того висновки. Спалення Очеретяної Жінки. Приїзд Чужинців на свято. Ота сусідка, що пофарбувала паркан у своєму садку в жахливий теракотовий колір. А також лікар Грант, бо ж, насамперед, то був його собака.
Сам Колтон Метерс вважав причиною кров, що пристала до рук удови м’ясника на початку шостої минулої середи. Грім міг лише здогадуватися про те, що насправді сталося, але що б то не було, воно не було стовідсотково етичним і законним. Пані Холст знайшли поряд із Ротом у стані глибокого шоку — і ось погляньте: Катаріна незадоволена. З точки зору Метерса, зв’язок був елементарно простим.
«Занадто багато честі для тебе, паскудна потворо, — подумав Грім, — мати свою приватну «гарячу лінію» зв’язку з Богом та ще й при цьому впливати на відьму».
Хай там як, а Метерс наказав поховати Рота у лісі, загорнувши його тіло у пакет для сміття компанії «Хефті» та заклеївши його скотчем, і Пойнт про його смерть не проінформували. А тепер треба було сидіти і чекати, чи не вдарить грім. Колтон Метерс хотів, щоб служби безпеки не втручалися у справи міста. Рада провела голосування: п’ять «за», двоє «проти», і Грім відчув, що його загнали на слизьке.
Відтоді, як у суботу вперше з’явилася кров, увесь склад Відьмоконтролю в кількості семи осіб постійно працював, намагаючись контролювати ситуацію. Повідомляли про подібне явище у струмку Спай Рок Веллі Крік, який закінчувався в західній частині міста, через дорогу від будинку муніципалітету, там, де стояв історичний водяний млин. Коли у неділю вранці зійшло сонце, воно освітило сумне видовище: уперше з часу реставрації млина у 1984 році його колесо припинило рух. Щоб заборонити доступ до стежок заповідника, спорудили паркани біля струмків і на горі Нещастя. Струмки продовжували кровоточити — не так сильно, щоб закривавити всю воду, і, ймовірно, туристам можна було б розповісти, що у струмках з’явилися іржаві осади, але Грім не бажав жодних несподіванок. Ніхто не знав, чи становить це забруднення загрозу для людей, ніхто не знав, як далі розвиватиметься ситуація. Тварини були до смерті перелякані, і Грім охоче довіряв їхнім інстинктам.
А ще гірше, що в неділю був чудовий день, отже, доводилося спроваджувати чималу кількість туристів. Біля загорож Грім поставив цілу армію волонтерів у однострої співробітників поліції штату, які розповідали туристам, що Військова академія влаштувала широкомасштабні навчання зі стрільбами. І стрілянина таки насправді була, щоправда, її джерелом була фонотека звукових ефектів Відьмоконтролю.
Протягом перших двадцяти чотирьох годин він послав трьох співробітників із завданням ходити за Катаріною по п’ятах. Спочатку вона з’явилася у комірці для мітел на Сазерленд-драйв (її там помітили випадково, після того як домашня такса почала у несамовитій люті кидатися на двері комірки). Потім трохи пройшлася вперед і назад крутими, обгородженими схилами поля в Акерманс Корнер, а на вечір неділі залишилася в лісі. То була одна з її старих випадкових поведінкових схем, без жодних змін. Надворі похолоднішало, відьмин ескорт знудився до нестями, і Грім відіслав людей додому.
Як виявилося, це стало його найбільшою помилкою — після того, як в неділю в нього закінчилася кава еспресо і він перейшов на «ред булл». Роберт Грім почувався так, ніби в нього від кофеїну почалися конвульсії і він ось-ось перегризе собі одну з артерій.
Він покликав Марті, й той повів Гріма і Воррена мокрим від дощу лісом. Хлопець прибіг до них вкрай схвильований, у промоклих снікерсах, а на його обличчі читалася уся минула ніч.
— Трішечки далі, — задихаючись, вимовив він. — Роберте, це довбаний…
«Матінко ж моя рідна!» — подумав Грім побачивши Катаріну. Здавалося, ще трохи — і його щелепа з тріском відпаде на мокру лісову землю.
Відьма стояла поміж папоротями, промокла до ниточки, її дрібна на зріст постать потемніла від дощу. На якусь частку секунди здалося, ніби вона стоїть на ринку домашньої птиці з павичем під пахвою. «Невже я справді це бачу?» — засумнівався Грім, але потім помітив, що хтось обв’язав довкола її талії синій, зашитий нитками пакет, з якого гордовито стирчало величезне віяло павичевого пір’я. На трійку людей дивилися незліченні синьо-зелені «павичеві очі» з темними зіницями, ніби то сама Катаріна відкрила очі і згори пильно вдивлялася у них.
Ця думка вдарила Гріма, ніби хтось йому заліпив ляпас. Якби Грім бачив відьму серед «назар бончуків», синіх амулетів проти злого ока у формі сльози, у вітальні Шеєрів кілька днів тому, його б вразила їх моторошна схожість із тим, що він бачив зараз. І хоча його там на той час не було, ніколи в житті Роберт Грім не мав такого потужного передчуття того, що ця енергія… зловісна енергія… лише зростатиме.
— Птах іще живий, — зауважив Марті.
— Ти мене дуриш? — запитав Воррен.
— Без жартів. Я чув, як він там туркотів. Чи джеркотів. Чи що він іще там робить, цей павич.
— Кінчай верзти бозна-що, — проджеркотів Грім.
— Але це ще не все, — вів далі Марті. — У кущах валяється орган якоїсь тварини, гадаю, то серце, але я не анатом. А ондечки там у нас — лялька з гілочок, — і він показав на щось схоже на плетений хрест із вербових прутиків, що звисав із гілки, — її повністю… того… передерли з «Відьми з Блер». Я цього ніяк не второпаю, бо ж у фільмі то була лиха річ від самої відьми, і чому комусь забаглося подарувати їй щось таке? А ще… ммм… купони зі знижкою з супермаркету.
Грім і Воррен мовчки витріщились на нього.