А потім почалося нескінченне човгання ніг повз трибуну, де з упаковки видерли чотири пачки паперу для друку, і люди брали фломастери, щоб таємно написати «так» або «ні». Оскільки Стів, Джоселін і Тайлер сиділи попереду, вони голосували одними з перших. Стів укинув імпровізований бюлетень до урни — до тієї самої урни, яку лише тиждень тому використовували для голосування на президентських виборах. Минулого тижня вони голосували за того, хто — Барак Обама чи Мітт Ромні — стане господарем Білого дому на наступних чотири роки. Цей місток до реальності, з якої Блек-Спрінг остаточно випав, здавався якимось абсурдним.
Минула принаймні година, допоки не проголосували всі — й ті, хто човгав до трибуни, й ті, хто прибув у інвалідних візках, і ті, хто чекав у гардеробі чи стояв на балконі. Ще двадцять хвилин збігло, поки члени ради сортували і рахували бюлетені. Стів згубив з очей Джоселін, Тайлера та Вандермеєрів. Ніколи ще він не почувався таким одиноким і розгубленим, попри те, що багато жителів міста хапали його за руки, бажаючи докладно дізнатись, як розгорталися ті події. В якусь мить перед ним раптово постав надзвичайно реальний образ: люди навколо нього не просто нагадували людей із далекої давнини, а й реально стали тими людьми, вбраними в лахміття, що смерділи брудом і хворобами. Якби він вийшов на вулицю, то побачив би, що Діп-Голлоу-роуд стала порохнявим шляхом, яким торохтять вози, почув би монотонний дзвін зі шпиля старовинної церкви і зрозумів би, що надворі 1664 рік.
Стів відчув полегшення і водночас смертельну втому, коли врешті-решт Колтон Метерс закликав присутніх у залі до тиші й порядку.
— Пані та панове, дякую вам за увагу. Я більше не буду випробовувати ваше терпіння. Тисяча триста тридцять два голоси «за», шістсот сімнадцять «проти», запропонований вирок ухвалено.
Приголомшлива, моторошна хвиля пробігла залою. Люди збагнули, як багато їхніх сусідів і друзів спокусилися надзвичайністю події і проявили примітивність тваринних почуттів під безпечною машкарою анонімності. Було чути як радісні, так і гнівні вигуки, хтось плакав, хтось закликав до бунту, але більшість була задоволена тим, що правосуддя звершилось.
Голова ради продовжив виступ:
— Вирок буде виконано цього четверга на місці традиційного вогнища у День всіх святих, на перехресті Діп-Голлоу-роуд і Лоуер-Резервуар-роуд. Прибути і стати свідками покарання — обов’язок і відповідальність кожного з вас. Тому я пропоную почати з першими променями сонця, щоб зменшити вплив цієї події на громадський порядок і на ваш власний робочий графік. Молімося ж, щоб ми з цього всього отримали урок і назавжди залишили цей заколот позаду. Боже, наш Отче…
Метерс очолив спільну молитву, до якої приєдналася більшість громади. Ці люди знали одне одного все життя, поважали й любили одне одного, як могли, як це завжди буває у невеликих містечках на півночі штату. Але Стів зауважив, що усі вони радикально змінилися. Він відчув це ще більш чітко, коли вони трохи згодом стиха, крадькома виходили, ховаючи очі. Покірність охопила жителів міста, і Стів подумав, що вона іще жахливіша, ніж збудження, яке їй передувало.
Всі ці люди мали такий вигляд, ніби знали, що скоїли дещо страхітливе, дещо непоправне… і тим не менш, вони могли з легкістю й далі жити з цим.
Розділ 21
Блек-Спрінг готувався до виконання вироку, ніби це було свято. З вітрини у невеличкій Палаті ради в будинку муніципалітету витягли оригінальну кішку-дев’ятихвістку сімнадцятого століття. То був чудовий екземпляр — гарно оздоблений стрижень з дев’ятьма шкіряними шнурами, кожен шістдесят сантиметрів завдовжки, з вузликом посередині та невеликими свинцевими кульками на кінцях. Це приладдя не використовували з 1932 року. З цієї нагоди Колтон Метерс приніс його до Дінні, власниці майстерні з ремонту взуття, і наказав їй вимочити шкіру в олії з воском, щоб батіг витримав потужні удари й не тріснув.
А Тео Стекхаус, який ще тиждень тому був усього лише власником гаража і займався ремонтом автомобілів, з готовністю взяв на себе роль міського ката. У середу ввечері його запросили до стайні в маєтку голови ради. Спочатку він попрактикувався на шкіряному сідлі, щоб відточити майстерність ударів, а потім — на теляті, яке було зв’язане і борсалося, щоб підготуватися до рефлективних рухів живої плоті. Того вечора, перш ніж лягти спати, він прийняв дві пігулки ібупрофену, щоб притишити сильний біль у плечових м’язах, але, попри це, швидко заснув і спав як дитина.
А от Гризельда Холст тієї ночі взагалі не спала. І хоча у центрі уваги громадськості мала постати її власна дитина, жінку переповнювало почуття покори. Та й не лише її. Здавалося, така ж сама пасивність охопила усіх жителів Блек-Спрінга. Піту Вандермеєру було надто боляче усвідомлювати власну причетність до цієї справи, а якби не те, він, мабуть, будучи соціологом, провів би паралелі з державами, де населення охоче підкоряється законам шаріату. Саме з цієї причини ніхто не виступив із протестом, ніхто не поскаржився вищій владі. Навіть ті, хто голосував проти вироку, гадали, мабуть, що усе те якось повернеться на краще. Вони бажали лише спекатися цієї справи й навести лад у власному житті.
Отож замість того, щоб непокоїтися за долю Джейдона, Гризельда провела ніч у молитвах до Катаріни. Стоячи голими колінами на малесенькому килимку поряд із ліжком, вона благала пробачити її відступництво. На ознаку спокути Гризельда спробувала покарати себе, відшмагавши собі спину Джейдоновим ременем. Але усе те здавалося якимось штучним і недоладним, і як тільки стало справді боляче, Гризельда подумала: «Це не для мене», — і зупинилася.
А якби замість тієї мороки вона виглянула у вікно, то побачила б, як дев’ятеро огрядних чоловіків мовчки ведуть крізь цвинтар її сина, Джастіна Вокера та Бурака Шеєра. Обвинувачених завели до Кришталевої церкви і провели вниз тими самими крученими сходами, якими часто спускалася Гризельда для підтримки життя Артура Рота. У склепі Колтон Метерс прочитав уголос вирок. Спочатку хлопці подумали, що він жартує, але незабаром почали кричати, спершу — від несподіванки, потім — від переляку, а наприкінці в них почалася істерика. Від тих страшних криків холонула кров у жилах, бо вони були непідробним втіленням людського страждання і відчаю. І коли двері, грюкнувши, зачинилися, а хлопці залишилися в підземеллі разом із небіжчиками, що лежали поряд на цвинтарі, то здавалося, що ті мертві теж почали кричати разом із ними.
Крики побудили сов. Ті побудили ласок.
І десь у Блек-Спрінзі відьма перестала шепотіти і… прислухалася.
Наступного ранку, 15 листопада, перші глядачі почали прибувати ще до світанку, щоб зайняти кращі місця. Як і під час спалення Очеретяної жінки два тижні тому, перехрестя було заблоковане металевими огорожами, які поставили колом навколо дерев’яного помосту. Сам поміст спорудила будівельна компанія Клайда Віллінґема. То була платформа заввишки майже два метри, мала довжину й ширину майже три метри, а на ній стояла якась споруда, що нагадувала опору для гойдалки А-подібної форми, зроблену з дерев’яних козел. Юрба заповнила не лише перехрестя, а й вузькі, мокрі від дощу вулиці навколо. Погода була хмарною, типовою для штату Нью-Йорк цієї пори року, тому всі вдягли непромокальні накидки та капюшони, що блищали у світлі вуличних ліхтарів, але парасольки досить завбачливо залишили вдома, щоб не затуляти ними видовище. Кафе «Сью’з Гайленд Дайнер» жваво торгувало кавою і какао з вуличного намету, щоб трохи скрасити людям напружене очікування. Щасливці, що мали друзів, які мешкали у навколишніх будинках, сиділи тепер у теплі, визираючи з вікон на других поверхах. А чимало заможних стариганів скупчилися у кімнатах готелю «Пойнт-ту-Пойнт Інн», який здавав їх за драконівськими погодинними цінами, щоб компенсувати втрати від вимушеного виселення Чужинців за місто.
Звісно, на чолі усіх цих заходів стояв Роберт Грім. Він ретельно ізолював місто з усіх боків, виставив загорожі, а на кордонах поставив патрулі з добровольців. То було нелегке завдання, але, якщо все спланувати ретельно, дороги треба було тримати перекритими лише впродовж години з того моменту, як на сході закривавіє перший спалах рожевого світла. Рада наказала усім роздрібним торгівцям скасувати або перенести в часі будь-які операції з Чужинцями, отже, блокпости залишилися майже непоміченими, і лише кілька машин довелося завертати назад.