Вмить усі сліди посмішки щезли з обличчя Стіва.
— Ти чув, що я щойно сказав? — і далі наполегливо допитувався Піт.
— Так, чув.
Піт вхопив його за руку. Цікаво, чому рука його сусіда здається такою м’якою і слабкою? «Якось незвично, не пасує йому», — промайнула думка.
— Стіве, ти маєш поїхати до них, — благав Піт. — Я довезу тебе до Ньюбурга. Ти їм потрібен саме зараз. Ти потрібен дружині. Я розумію, усе пішло догори дриґом, але, друже, в тебе, чорт забирай, є ще інший син, і він у лікарні бореться за життя. — Він підняв руки і зараз же їх опустив. — Сто чортів, не годиться тобі зараз сидіти тут…
Піт почав знову плакати, і Стів, байдужий до більшості з того, про що він говорив, повільно підвів голову. Його свідомість поринула у рідкісну мить «тут і зараз», і він знав, що йому слід сильніше триматися за «тут», хоча й не розумів, чому.
— Не можу, Піте, — відповів він. Його голос звучав спокійно і чемно. — Я маю залишатися тут.
Проте плечі Піта нестримно тремтіли. Стів обняв його і подумав: «Зараз я втішаю сусіда з приводу смерті мого власного сина». Іронія була до того абсурдною, що Стів закусив губу, щоб не розреготатися. Дійсно, сміх би тут був недоречним. Він відчув гострий біль, і його обличчя смикнулося. Еге ж, забув про нижню губу: набряклу, розірвану, лілового кольору. Він розшматував її собі ще до того, як його знайшли того вечора скорченим, обіпертим на поруччя сходів, з підібганими колінами, втиснутим до рота кулаком, виряченими очима, набряклим горлом, здибленим волоссям. А тепер із губи сочилася кров, вона гарно смакувала, ніби то був мідний дріт, і цей смак повертав його розум з небезпечного польоту до реальності. Якби він зараз почав реготати, то дуже скоро, ймовірно, перейшов би на крик, а потім втратив розум.
«Оце й є політична коректність, тату», — сказав Тайлер у його голові, й ці слова черговий раз запустили часову петлю, тільки цього разу Стів намагався згадати, які останні слова він почув того ранку від Тайлера… і не зміг.
А от що він дійсно пам’ятав, причому з ідеальною точністю, так це нескінченний ряд позбавлених сенсу миттєвостей дня до їхнього приходу додому. Його розум намагався накласти їх, ніби то були аркуші кальки, на події вдома, силячись знайти орієнтири та збіги. «Що він робив, коли ми вийшли з «Волмарта»? А що ми робили, коли він у стайні брав мотузку?» І нічого з того не виходило, окрім пекельного рефрену з уривків спогадів: «якби тільки… якби тільки… якби тільки…» То була машина для тортур, вона бичувала йому мозок і живилася його почуттям провини.
І він, і Джоселін рано закінчили роботу й вирішили поїхати на закупи перед Різдвом, хоча зрештою з їхнього задуму вийшло переважно ходіння по кав’ярнях і магазинах свічок. Після листопадових випробувань вони скористалися днем народження Джоселін, щоб роздати хлопцям різдвяні подарунки, а отже, власне на Різдво вони хотіли купити щось просте, але святкове. Стів планував взяти м’ясних делікатесів у супермаркеті «Волмарт Сьюперсентер», а Джоселін шукала собі гарний одяг на післяріздвяний час, коли вони збиралися полетіти на кілька днів до Атланти, до її батька. І ніщо не провіщало, що цей день чимось відрізнятиметься від інших. Атмосфера не була якоюсь особливо важкою чи гнітючою, люди, які ліктями прокладали собі шлях крізь торговельний центр, були такими ж неуважними, як і завжди. На хвилину вони затрималися, побачивши, що з натовпу відділилася група вуличних танцюристів для імпровізованого виступу перед магазином «Бон-Тон», вони навіть ввічливо поаплодували їм. А в цей час у них вдома розгорталася невимовна драма.
Тепер же, сидячи у Тайлеровій кімнаті, де все ще дихало Тайлером, у темряві від шоку, ніби у вугільній ямі, Стів міркував про те, що б вони зробили, якби знали. Його думки були спокійними та стриманими, але зрадливо ірраціональними — саме так він би їх визначив, якби був здатним розсудливо робити судження. Чи могли вони хоча б чомусь запобігти? Як спокусливо було звинувачувати Джоселін у тому, що їй закортіло так довго пастися у «Барнс енд Нобл»… або ж самого себе у тому, що наполіг на зупинці у «Старбаксі» — о, Боже, чому ж він був таким дурним! Якби тільки вони приїхали додому раніше…
Вони закинули пакунки до «тойоти». Від паркінгу, де більшість машин повертала праворуч до доріг 1-84 та 1-87, вони зробили подвійний поворот ліворуч на Бродвей. Через пару світлофорів почалася дорога 9W, яка вивела їх з міста і знову ліворуч до національного парку «Сторм Кінг». А від цього місця до Блек-Спрінга було лише п’ять миль їзди по шосе 293. П’ять миль — між ними і тим, що непереборно висіло в них над головами, ніби маятник у вигляді серповидного ятагана, легендарного механізму для катувань часів іспанської інквізиції. І з кожною милею, яку вони проїжджали, безжальна, іскриста сталь усе нижче спускалася над ними, а свист леза ножа лунав усе ближче й ближче, спочатку ліворуч, потім праворуч, ніби маятник скаженого годинника стародавніх часів, що провіщав кінець усього, що вони знали, усього, що вони любили.
Повернення додому. Кожна дрібниця сяяла в його мозку, ніби діамант. Сонце, що низько висіло над небокраєм і засліплювало його, коли він дивився у дзеркало заднього огляду. Бліде світло над Гудзоном. Пропозиція Джоселін через якийсь час завести нового собаку. Щоразу, коли він усе це переживав, йому хотілося заволати до уявного Стіва і уявної Джоселін, щоб вони поверталися і забиралися геть, далеко звідси, ніби, зробивши так, вони могли б скасувати те, що трапилося. Але все це нагадувало перегляд фільму жахів, в якому драматичний фінал визначений наперед, і вони невідворотно під’їжджали до нього на своїй машині.
Під’їжджали повз поле для гольфу, повернувши праворуч і вгору, на Діп-Голлоу-роуд. Перетнули струмок, далі — в’їзд до гаража. Будинок стояв порожнім у грудневому сонячному промінні, ніби затамувавши подих. Вони віднесли пакунки до парадних дверей, і Джоселін засміялася, спостерігаючи його недолугі намагання тримати усі пакети і водночас засовувати ключ до замка. Стів знав, що буде далі. Вона поцілувала його, і пакет із «Волмарта» вислизнув з-під його лівої пахви, ляпнувся на землю, і він ніяк не міг його підняти. Джоселін нахилилася, щоб допомогти, сказала, що йому пощастило, що то були не кульки до різдвяної ялинки. Її сміх порушив тишу, що панувала в будинку, тишу, до якої вони вже встигли звикнути, бо не було більше вдома Флетчера, який завжди стрибав на них, метляв хвостом і гавкав, тобто робив усе те, що й годилося робити собаці.
Коридор. Сходи. О, Боже, ті сходи.
До того, що чекало на них нагорі, залишалося сорок секунд.
Джоселін пішла до їдальні, щоб відкрити пошту, а Стів — на кухню, покласти продукти в морозильну камеру. В цю мить його зупинив раптовий протяг, і він наче прикипів до місця й подивився нагору. Стів не вірив у забобони, але знав, що кожна людина наділена біоритмами, що можуть попереджати про майбутні події, і він ніби вже чув віддалені зойки з катівні. Отой протяг, отой рвучкий подув вітру був насправді нестримним погойдуванням маятника, який тепер був за декілька дюймів над ним, і за якихось сім годин Стів лежатиме у Тайлеровій кімнаті, борсаючись і корчачись, ніби вивільняючись від шкіряних смужок, що прив’язували його до диби.
Він зачинив дверцята морозильної камери і взяв пакети з подарунками. Пішов назад коридором, потім вгору сходами. Стів нинішній кричав тому Стівові: «Забирайся звідти до чортів собачих, ще дванадцять секунд, якихось дванадцять секунд, і настане кінець усьому, а тепер вже десять, лише десять секунд, і лезо опуститься так низько, що…»
Але той Стів не слухав. Він піднімався сходами… тому що нічого не знав.
Він думав про те, що до вечері ще досить часу, щоб зробити коротку пробіжку.
Прочинилися двері до кімнати Тайлера й увійшов Піт Вандермеєр. Він здивувався, побачивши, що Стів сидить на підлозі поряд із ліжком Тайлера. Стів не знав, що в його очах полопалися кровоносні судини і тепер кров ніби затягнула йому очі червоною плівкою.