Ця думка впала на нього, ніби гірська лавина. Кімната у міському кафе почала валитися набік і перевертатися перед його очима, а вдягнені у чорне люди зникли з його очей. Ніби звіддалік усе ще лунали слова Гризельди Холст: «Він тільки хотів їй допомогти, правда? Ми ж усі бачили, що він був на її боці».
А потім слова Піта Вандермеєра тієї ночі, коли вони вводили подружжя Делароса у курс справ: «У жовтні 1664 року дев’ятирічний син Катаріни вмирає від віспи. Знайшлися свідки, що бачили, як вона, вбрана у глибокий траур, ховала в лісі його тіло. Але за кілька днів потому жителі містечка побачили, як хлопець розгулює вулицями Нью-Бека, ніби Катаріна воскресила його з мертвих, як Ісус воскресив Лазаря».
«Він тільки хотів їй допомогти, правда?»
«Якщо воскресіння когось із мертвих не є остаточним доказом того, що людина злигалася з тим, із ким злигатися не повинна, то які ще докази потрібні?»
«Її катували, й вона зізналася, але вони всі так робили.»
«Її катували, й вона зізналася».
«Він тільки хотів їй допомогти, правда?»
«Воскресіння з мертвих…»
Уздовж хребта Стіва побігли дрижаки від розуміння простих речей, і на відстані йому почувся голос собаки, що гавкав тієї холодної листопадової ночі лише півтора місяці тому, того собаки, чий голос так нагадував голос Флетчера.
Розділ 26
Тайлера поховали у четвер вранці на цвинтарі святої Марії за церквою — то був більший із двох цвинтарів у Блек-Спрінзі. Погода була похмурою, і натовп людей, що прибули на похорон, зустрічало тьмяне, безживне грудневе світло. Двоє людей прийшли лише на частину церемонії — то були Роберт Грім і Гризельда Холст, і у кожного з них були свої мотиви.
Під час заупокійної служби Гризельда сиділа в церкві на одному із задніх рядів. А потім вона відійшла до краю цвинтаря, за спини людей, що стояли на доріжках і поміж могилами — аж до воріт із кованого заліза й навіть за ними. Гризельда боялася змішуватися з натовпом. Після суду над Джейдоном та бичування від неї відвернулися. Жителі міста всіляко уникали її. Блек-Спрінг так остаточно і не одужав після того дня п’ятнадцятого листопада. Люди просто не розуміли, як їм тепер ставитись одне до одного. Для багатьох та нелюдська, страхітлива подія, що сталася на міському перехресті, була настільки жахливою і так суперечила їхнім моральним ідеалам, що вони у буквальному сенсі викреслили її з пам’яті. На вулицях люди обмінювалися суто формальними вітаннями, і про те, що сталося тоді, ніхто не говорив ані слова. В кожного на обличчі закарбувався сором, адже провина за це безчестя лягала на всіх.
Наприкінці листопада Гризельда знову відкрила свою крамничку, але тепер люди цуралися її «М’ясних виробів і делікатесів». Клієнти текли тонесеньким, уривчастим струмочком, прибутки далеко не покривали витрат, і Гризельда почала непокоїтися за своє майбутнє. Іронія була в тому, що тепер вона краще, ніж будь-коли раніше, розуміла, якою нещасною мала почуватися Катаріна. Та теж була відщепенкою, покидьком суспільства. Гризельда глибоко відчувала спорідненість їхніх душ, проте від того часу, як її викинули з ради, вона більше не наважувалася приходити до відьми. Це було для неї справжньою мукою, проте Гризельду жахала перспектива бути спійманою камерами спостереження. А більше за все на світі вона боялася Катаріниного гніву.
Мати Тайлера Гранта у чорному пальті глянула на Гризельду, і то був погляд жінки, яка за ці шість днів постаріла на шість років. Її тримав під руку батько, дужий Чужинець, якому було за сімдесят, і вона все оглядалася довкола, ніби не вірячи власним очам, ніби бажаючи переконатися, що її молодшого сина дійсно немає на похороні брата. Яка то була трагедія — бідна дитина лежала у лікарні в Ньюбурзі! Ходили чутки, що він впав у стан психічного розладу, з якого більше не вийде. Поряд із дружиною стояв Стів Грант, але від Гризельди не приховалося те, що він жодного разу за всю службу не доторкнувся до неї. Він задавався розгубленим і одержимим, скидався на людину, не здатну більше розпізнавати реальність.
Родина Грантів віруючою не була, але оскільки смерть їхнього сина вразила міську спільноту, пастор зголосився сказати кілька слів… як завжди, ні про що, коли поряд Чужинці. Гризельдині очі блукали натовпом. Вона була шокована, коли побачила Колтона Метерса, який сховався в тіні розп’яття над залізними воротами. На його обличчі не було жодних емоцій, ніби то був білий мармур, а його чіпкі чоловічі руки, вкриті синіми венами, стирчали із кишень пальта. Гризельда відчула спалах холодної ненависті до голови ради, який викинув її геть, як трухлявий непотріб, саме так, як це зробили й усі інші.
Вона стала парією. Вона, Гризельда Холст, яка у тій справі Артура Рота виконала усю брудну роботу, вона, чиє посередництво перед Катаріною усі ці роки запобігало… подіям, схожим на цю.
Гризельда піднесла до носа хусточку, сердито висякалася і, сповнена гнівом, пішла з кладовища.
Щойно вийшовши за ворота і бурмочучи якесь злостиве богохульство, вона ледь не наштовхнулася на Роберта Гріма, закутаного в «аляску». Не дивно, що вона його не впізнала — Роберт Грім став жалюгідною тінню того чоловіка, яким був колись, а якщо бути точним, то до вечора минулої п’ятниці. В його очах на перекошеному обличчі не було й сліду колишніх цинічних вогників; тремтячими пальцями він штрикав поміж губ недопалок цигарки. Цю звичку він покинув за двадцять років до того, але у суботу вранці знову почав курити.
А курив він здебільшого, щоб викреслити з пам’яті той сморід.
Сморід відьми, сповнений зла і пітьми.
Грім пережив нервовий зрив, який приховував від колег, змушуючи себе працювати. Цілеспрямований напад Катаріни став підтвердженням його передчуття. Внутрішній голос, що попереджав його про бурю, яка насувається, тепер звучав голосніше, і не просто зловісно, а неприховано і злостиво. Здавалося, це відчували й жителі міста. Вони без жодних на те причин дивилися на небо або потай позирали за межі цвинтаря, бажаючи одного: якомога швидше повернутися додому і заховатись за замкненими дверима, у примарній безпеці. Їх нудило від страху, як і самого Роберта Гріма. Якби він міг втекти від того страху, він би це зробив. Але із Блек-Спрінга нікуди тікати. До того ж він усе ще відчував себе відповідальним за те, що відбувається. Можливо, йому все-таки вдасться триматися на крок попереду.
Грім відвернувся від церемонії поховання і поглянув на безкінечний, меланхолійний ряд машин Чужинців, що починався від міського майдану і тягнувся пагорбом угору вздовж Лоуер-Резервуар-роуд. Правою рукою він нервово мацав мобілку, очікуючи поганих новин. Катаріна стояла в лісі за півмилі на захід, і всі співробітники Відьмоконтролю були напохваті, готові втрутитися, якщо ситуація того потребуватиме. Довкола всього цвинтаря були розставлені волонтери на випадок, якщо вона, виявляючи верх несмаку, вирішить з’явитися тут. Грім очікував цього з вірогідністю п’ятдесят на п’ятдесят. «І що тоді? — думав він. — Якщо вона захоче влаштувати виставу, ми підемо танцювати під її дудку, як довбані маріонетки».