У повітрі відчувалася весна.
— Надто рідко я тут буваю, — відізвався Емгир. Дівчина мовчала.
— Надто рідко я сюди приїжджаю, — повторив він, оглядаючись. — А це красиве місце, тут пахне спокоєм. Красива місцевість… Ти зі мною погоджуєшся?
— Так, Ваша Імператорська Величносте.
— У повітрі вже відчувається весна. Я правий?
— Так, Ваша Імператорська Величносте.
Знизу, з подвір’я, долинав ледь чутний за брязкотом, стукотом і дзвоном підків спів. Ескорт, проінформований, що імператор наказав виїжджати, спішно готувався в дорогу. Емгир пам’ятав, що серед гвардійців був один, який співав. Часто. І незалежно від обставин.
— Гарна балада, — сказав він замислено, торкаючись пальцями важкого золотого імператорського альшбанда.
— Гарна, Ваша Імператорська Величносте.
«Ваттьє запевняє мене, що вже встав на слід Вільгефорца. Що знайти його — то справа днів, найбільше — тижнів. Голови зрадників покотяться, а до Нільфгарду доставлять справжню Ціріллу, королеву Цінтри. Та перш ніж до Нільфгарду прибуде автентична Цірі, треба буде щось зробити з двійником».
— Підведи голову.
Вона послухалася.
— Ти маєш якісь бажання? — запитав він раптом різко. — Скарги? Прохання?
— Ні, Ваша Імператорська Величносте. Не маю.
— Справді? Це цікаво. Ну, я ж не можу наказати тобі мати їх. Вище голову, як личить принцесі. Стелла, здається ж, навчила тебе манер?
— Так, Ваша Імператорська Величносте.
«І справді, добре її навчили, — подумав він. — Спершу Ріенс, потім Стелла. Добре навчили, як саме й за яких обставин поводитися, напевно, погрожуючи, що за помилку чи необережне слово вона заплатить тортурами чи смертю. Застерегли, що їй доведеться грати перед вимогливою аудиторією, яка помилок не пробачає. Перед страшним Емгиром вар Емрейсом, імператором Нільфгарду».
— Як тебе звати? — запитав він різко.
— Цірілла Фіона Елен Ріаннон.
— Справжнє ім’я.
— Цірілла Фіона…
— Не зловживай моїм терпінням. Ім’я!
— Цірілла… — голос дівчини зламався, наче патик. — Фіона…
— Досить, клянуся Великим Сонцем, — сказав він крізь стиснуті зуби. — Досить!
Вона голосно шморгнула. Проти будь-якого етикету. Вуста її тремтіли, але цього етикет не забороняв.
— Заспокойся, — наказав він, але голосом тихим і майже лагідним. — Чого ти лякаєшся? Стидаєшся власного імені? Боїшся його визнати? Пов’язано в тебе з ним щось неприємне? Якщо я питаю, то лише тому, що хотів би звернутися, назвавши тебе справжнім іменем. Але мушу знати, як воно звучить.
— Ніяк, — відповіла дівчина, а її великі очі раптом блиснули, наче підсвічені сонцем смарагди. — Бо то є ніяке ім’я, Ваша Імператорська Величносте. Ім’я точнісінько для того, хто є ніким. Тільки допоки я Цірілла Фіона, я щось значу. Тільки допоки…
Голос її зав’яз у гортані настільки раптово, що вона мимоволі підняла руки до шиї, наче прикраса, що була на ній, виявилася не кольє, а тісною гаротою. Емгир усе ще міряв її поглядом, і надалі сповнений захватом від Стелли Конгрев. Одночасно відчував злість. Злість необґрунтовану. І через те дуже злу.
«Чого я хочу від цієї дитини? — подумав він, відчуваючи, як злість здіймається в ньому, як кипить, як набухає піною, наче суп у казані. — Чого я хочу від дитини, яку…»
— Знай, що я не мав нічого спільного з твоїм викраденням, дівчино, — сказав він різко. — Я не мав нічого спільного з тим. Я не давав таких наказів. Мене надурили…
Він був сердитий на себе, розуміючи, що робить помилку. Уже давно треба було закінчити цю розмову, закінчити її гордовито, владно, грізно, по-імператорськи. Треба було забути про цю дівчину й про її зелені очі. Ця дівчина не існувала. Була двійником. Імітацією. Не мала навіть імені. Була ніким. А імператор не розмовляє з тим, хто є ніким. Імператор не просить вибачення, не кається перед тим, хто…
— Вибач мені, — сказав він, а слова були чужими, погано клеїлися до губ. — Я зробив помилку. Так, це правда, я винен у тому, що тебе спіткало. Я винен. Але даю тобі слово, що тобі вже нічого не загрожує. Уже не станеться з тобою нічого поганого. Жодна кривда, жодна проблема, жодна прикрість. Ти не мусиш боятися.