Не було часу на роздуми. Єдиноріг був правий: вона не могла дозволити, аби її знову схопили. Мусила пірнути в простір, укритися, загубитися в лабіринті місць та часів. Вона сконцентрувалася, із жахом відчуваючи, що в голові пустка й дивний, дзвінкий шум, що швидко зростав.
«Вони кидають на мене закляття, — подумала. — Хочуть збити мене чарами. Не дочекаєтеся! Чари мають свою відстань. Я не дозволю вам наблизитися до себе».
— Жени, Кельпі!
Ворона кобила витягнула шию й погнала, наче вітер. Цірі впала їй на гриву, аби до мінімуму зменшити опір повітря.
Крики з-за її спини, іще мить тому голосні й небезпечно близькі, стихли, заглушені вереском сполошеного птаства. Потім стихли зовсім. Далеко позаду.
Кельпі гнала, наче буря. Аж вив у вухах морський вітер.
У далеких криках погоні дзвеніли нотки люті. Зрозуміли вони, що не дадуть цьому ради. Що нізащо не наздоженуть тої вороної кобили, що бігла без сліду втоми, легко, м’яко й еластично, наче гепард.
Цірі не оглядалася. Але знала, що гналися за нею довго. До тієї миті, коли власні їхні коні почали хропіти й хрипіти, спотикатися й чи не до землі опускати вишкірені й спінені писки. Тільки тоді вони відмовилися від погоні й лише слали вслід їй прокляття й безсилі погрози.
Кельпі йшла, наче вихор.
Місце, куди вона втекла, було сухим і вітряним. Різкий, виючий вітер швидко висушив сльози на її щоках.
Була вона сама. Знову сама. Сама, наче палець.
Мандрівник, вічний блукач, мореплавець, загублений у безкрайніх морях серед архіпелагу місць та часів.
Мореплавець, який втрачав надію.
Вихор свистав і вив, котив по розтрісканій землі кулю засохлих хвощів.
Вихор сушив сльози.
Усередині черепа холодна ясність, у вухах шум, монолітний шум, наче зі скручених нутрощів морської мушлі. Мурахи по потилиці. Чорне й м’якеньке ніщо.
Нове місце. Інше місце.
Архіпелаг місць.
— Сьогодні, — сказала Німуе, закутуючись у хутро, — буде добра ніч. Я те відчуваю.
Кондвірамурс не прокоментувала, хоча чула таке щонайменше вже кілька разів. Бо не перший вечір сиділи вони на терасі, маючи перед собою палаюче під західним сонцем озеро, а позаду — магічне дзеркало й магічний гобелен.
З озера, посилена відлунням, що йшло хвилями, долинала до них лайка Короля-Рибалки. Король-Рибалка звик часто жвавим словом підкреслювати незадоволення від своїх рибальських невдач: невдалих підсікань, ривків, кльовів та інших проблем. Того вечора, зважаючи на силу й репертуар лайки, велося йому, схоже, винятково погано.
— Час, — сказала Німуе, — не має ані початку, ані кінця. Час наче змій Уроборос, який схопив іклами власний хвіст. У будь-якому моменті криється вічність. А вічність складається з миттєвостей, що її створюють. Вічність — це архіпелаг миттєвостей. Можна тим архіпелагом плавати, хоча навігація тут дуже важка, а зробити помилку небезпечно. Добре мати маяк, світлом якого можна керувати. Добре серед туману почути заклик…
Вона замовкла на мить.
— Як скінчиться та легенда, що нас цікавить? Нам, тобі й мені, здається, що ми знаємо, як вона скінчиться. Але змій Уроборос хапає зубами власний хвіст. Те, як легенда скінчиться, вирішується зараз. Цієї миті. Закінчення легенди буде залежати від того, чи мореплавець, загублений серед архіпелагу миттєвостей, побачить світло маяка й коли це станеться. Чи почує заклик.
З озера долинули лайка, плюскіт, стукіт весел у кочетах.
— Сьогодні буде добра ніч. Остання перед літнім сонцестоянням. Місяць зменшується. Сонце з Третього переходить у Четвертий Дім, у знак Козлориби. Найкращий час для дивінацій… Найкращий час… Сконцентруйся, Кондвірамурс.
Кондвірамурс, як і багато разів до того, слухняно сконцентрувалася, помалу входячи в стан, близький до автотрансу.
— Пошукай її, — сказала Німуе. — Вона десь там, серед зірок, серед місячного блиску. Серед місць. Вона десь там. Сама. Чекає на допомогу. Допоможімо їй, Кондвірамурс.
Концентрація, кулаки біля скронь. У вухах шум, наче зсередини морської мушлі. Сяйво. І раптове, м’яке й чорне ніщо.
Було місце, де Цірі бачила палаючі стоси. Жінки, прив’язані ланцюгами до стовпів, дико й страшенно вили про милосердя, а натовп, що зібрався навколо, кричав, сміявся й танцював. Було місце, де палало велике місто, гуло полум’я й били вгору іскри з падаючих дахів, а чорний дим закривав усе небо. Було місце, де велетенські двоногі ящери билися, зчепившись між собою, а яскрава кров лилася з-під іклів і пазурів.