— Ха! — Ангулема з розмаху плеснула в долоні. — Я знала! Хтось тут мешкає! Поблизу! Їдьмо тим слідом, може, потрапимо до якоїсь теплої хати? Може, дозволять нам погрітися? Може, пригостять?
— Авжеж, — уїдливо промовив Кагір. — Напевне, стрілою з арбалета.
— Розумніше буде дотримуватися плану й річки, — виніс вердикт своїм усезнаючим тоном Регіс. — Тоді нам не загрожуватиме заблукати. А в нижній течії Сансретур має бути траперська факторія, там нас пригостять із набагато більшою вірогідністю.
— Ґеральте? Що скажеш?
Відьмак мовчав, задивившись у вируючі в заметілі сніжинки.
— Їдьмо по слідах, — вирішив він нарешті.
— Насправді… — почав вампір, але Ґеральт відразу його обірвав.
— По слідах копит! Уперед, у дорогу!
Вони погнали коней, але далеко не від’їхали. Увійшли в яр не більше, ніж на чверть стадія.
— Кінець, — ствердила факт Ангулема, дивлячись на гладенький, незайманий сніг. — Було, а немає! Як в ельфійському цирку.
— Що тепер, відьмаче? — Кагір повернувся в сідлі. — Сліди закінчилися. Їх занесло.
— Їх не занесло, — заперечила Мільва. — Сюди, у яр, завірюха не доходила.
— То що сталося з тим конем?
Лучниця ворухнула плечима, зіщулилася в сідлі, втягуючи голову в плечі.
— Де подівся той кінь? — не відступав Кагір. — Він зник? Полетів? А може, це все нам здавалося? Ґеральте? Що ти скажеш?
Завірюха завила над яром, замела, закурила снігом.
— Чому, — запитав вампір, уважно приглядаючись до відьмака, — ти наказав нам їхати по цьому сліду, Ґеральте?
— Не знаю, — зізнався той за мить. — Щось… Щось я відчув. Щось мене торкнуло. Неважливо, що саме. Ти мав рацію, Регісе. Повертаймося до Сансретур і тримаймося річки без кружляння й відскоків у боки, які можуть погано скінчитися. Відповідно до того, що говорив Рейнар, справжня зима та погана погода чекають на нас тільки на перевалі Мальхойр. Коли ми туди доберемося, мусимо бути сповнені сил. Не стійте так, повертаємо.
— Не з’ясувавши, що сталося з тим дивним конем?
— А що тут з’ясовувати? — гірко кинув відьмак. — Сліди замело й тільки. Зрештою, це й справді міг бути муфлон.
Мільва подивилася на нього дивно, але втрималася від коментаря.
Коли вони повернулися до річки, таємничих слідів уже не було й там: замело їх і засипало мокрим снігом. У кіноварно-сірому потоці Сансретур густо пливла шуга, крутилися й вирували шматки льоду.
— Я вам дещо скажу, — відгукнулася Ангулема. — Але обіцяйте, що не станете сміятися.
Вони подивилися на неї. У натягненій на вуха вовняній шапці з помпоном, із почервонілими від морозу щоками й носом, одягнена у безформний кожух, дівчина виглядала кумедно — точнісінько як малий і пузатий кобольд.
— Я дещо скажу вам стосовно тих слідів. Як була я в Солов’я, у ганзі, то говорили, що взимку на перевалах їздить на заклятому сивкові Король Гір, володар льодових демонів. Зустріти його віч-на-віч — то певна смерть. Що скажеш, Ґеральте? Чи воно можливо, щоби?..
— Усе, — перервав він, — усе можливе. У дорогу, компаніє. Перед нами перевал Мальхойр.
Сніг шмагав і сік, вітер дув, серед завірюхи свистіли й вили льодові демони.
Те, що вересове поле, куди вона потрапила, не її знайоме вересове поле, Цірі зрозуміла відразу. Вона навіть не мусила чекати вечора, була впевнена, що не побачить тут двох місяців.
Ліс, крайцем якого вона поїхала, був настільки ж диким і неприступним, як і той, але різницю можна було помітити. Наприклад, тут було набагато більше берез і набагато менше буків. Там не чула й не бачила птахів, а тут було їх багато. Там між вересом були тільки пісок і мох, а тут цілими ковдрами розпласталася дика дереза. Навіть коники, що вистрибували з-під копит Кельпі, були тут якимись іншими. Наче домашніми. А потім…
Серце її забилося сильніше. Вона побачила доріжку, зарослу й занедбану. Ту, що вела вглиб лісу.
Цірі озирнулася й упевнилася, що дивна дорога не біжить далі, що тут вона має свій кінець. Що веде не до лісу, а з нього або через нього. Не роздумуючи довго, вона штурхнула підбором кобилу в бік і в’їхала між дерев. «Буду їхати до опівдня, — подумала вона, — а як до опівдня не натраплю ні на що, розвернуся й поїду в протилежний бік, за вересові поля».
Їхала вона ступом під балдахіном гілля, уважно розглядаючись, намагаючись не оминути нічого важливого. Завдяки тому не оминула дідуся, який виглядав з-за стовбура дубу.
Дідусь, низенький, але принаймні не згорблений, одягнений був у лляну сорочку та штани з такого самого матеріалу. На ногах мав великі та смішні на вигляд лапті з лика. В одній руці тримав сучкуватий костур, у другій — кошик із лози. Обличчя його Цірі докладно не бачила: приховував його пошарпаний та низько звисаючий край солом’яного бриля, з-під якого стирчали засмаглий ніс і сива нечесана борода.