— Далі, далі! — крикнув. — Не стояти!
— Відьмаче, — сказав Регіс. — Така біганина без сенсу. Піду… Полечу на розвідку.
— Лети.
Вампір зник, наче його вітром здуло. Ґеральт не мав часу дивуватися.
Знову наштовхнулися на людей, цього разу — озброєних. Кагір та Ангулема з криками скочили до них, а люди кинулися навтьоки, переважно, як здавалося, через Кагіра та його помітний шолом із крилами.
Вони ж увірвалися на галерею, що оточувала внутрішній вестибюль. Від портика, що вів углиб замку, відділяло їх, може, кроків двадцять, коли на протилежному боці галереї з’явилися постаті. Відлунням рознеслися крики. І засвистіли стріли.
— Ховайся! — крикнув відьмак.
Стріли летіли справжнісіньким градом. Фуркотало пір’я, наконечники викрешували іскри з підлоги, збивали зі стін штукатурку, засипаючи їх дрібним пилом.
— Падай! За балюстраду!
Вони впали, ховаючись, як хто зумів, за спіральними стовпчиками, на яких було вирізьблено листки. Але цілими вони не пішли. Відьмак почув, як Ангулема крикнула, побачив, як вона хапається за плече, за миттєво просяклий кров’ю рукав.
— Ангулемо!
— Нормально! Пройшло м’якоттю! — крикнула дівчина у відповідь лише трохи тремтячим голосом, підтверджуючи те, що він знав. Якби наконечник розгатив кістку, Ангулема зомліла б від шоку.
Лучники з галереї стріляли без перерви, кричали, кличучи на допомогу. Кілька побігло вбік, аби бити по тих, які причаїлися, з гострішого кута. Ґеральт вилаявся, оцінив відстань, яка відділяла їх від аркади. Це не виглядало добре. Але залишатися тут, де вони були, означало смерть.
— Стрибаємо! — крикнув він. — Увага! Кагіре, допоможи Ангулемі!
— Вони нас переб’ють!
— Стрибаємо! Ми мусимо!
— Ні! — крикнула Мільва, встаючи з луком у кулаку.
Стала рівно, у стрілецькій позі, справжня статуя, мармурова амазонка з луком. Стрільці на галереї крикнули.
Мільва спустила тятиву.
Один із лучників полетів назад, гримнув спиною об стіну, на стіні розквітнула кривава пляма, що нагадувала великого восьминога. З галереї пролунав крик, рик гніву, злості та погрози.
— Велике Сонце… — простогнав Кагір. Ґеральт стиснув йому плече.
— Стрибаємо! Допоможи Ангулемі!
Стрільці на галереї зосередили весь обстріл на Мільві. Лучниця навіть не здригнулася, хоча навколо неї аж курилося від тиньку, летіли шматки мармуру та тріски від битих стріл. Вона спокійно спустила тятиву. Знову крик, другий стрілець відлетів, наче ганчір’яна лялька, забризкуючи компаньйонів кров’ю й мозком.
— Зараз! — крикнув Ґеральт, побачивши, як стражники розбігаються з галереї, як валяться на підлогу, криючись від нехибних стріл. Стріляти продовжували лише троє найвідважніших.
Наконечник ударив у гранчастий стовп, засипаючи Мільву пудрою тиньку. Лучниця здмухнула волосся, що опадало на обличчя, нап’яла лук.
— Мільво! — Ґеральт, Ангулема й Кагір уже дісталися до аркади. — Облиш! Тікай!
— Ще разочок! — сказала лучниця з пір’ям стріли біля губ.
Клацнула тятива. Один із тих трьох відважних завив, перехилився через балюстраду й полетів униз, на плити подвір’я. Інших при тому відвага облишила. Упали на підлогу, втиснулися в неї. Ті, які підбігали, не квапилися виходити на галерею й підставлятися Мільві під стріли.
За єдиним винятком.
Мільва оцінила його відразу. Невисокий, худорлявий, смаглявий. З витертим до блиску наручником на лівому зап’ястку, з лучницькою рукавичкою на правиці. Бачила, як він підіймає вигнутий композитний лук із профільованим, різьбленим держаком, як плавно його напинає. Бачила, як нап’ята до кінця тятива перекреслює його смагляве обличчя, бачила, як червоне пір’я стріли торкається його щоки. Бачила, що цілиться він добре.
Підкинула лук, плавно нап’яла його, цілячись уже під час напинання. Тятива торкнулася обличчя, перо стріли — кутика губ.
— Сильно, сильно, Марійко. Аж до мармизки. Скручуй тятиву пальцями, аби шип у тебе із сідельця не спадав. Цілься! Обидва ока розплющені! А зара’ стримай дихання. Стріляй!
Тятива, незважаючи на вовняний наручник, болісно вкусила в лівий зап’ясток.
Батько хотів відізватися, але напав на нього кашель. Важкий, сухий, болісний кашель. «Кашель стає все жахливішим, — подумала Марійка Баррінг, опускаючи лук. — Усе жахливішим і все частішим. Учора він розкашлявся, коли цілився в козла. І тому на обід була тільки варена лобода. Ненавиджу голод. І бідність».